Талiсман - Стівен Кінг

— Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? — запитав Джек.

— Звісно ж, за таке виключають зі школи, — Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

— Нельсон-гауз порожній, — сказав Джек.

— Не будь смішним! — різко відповів Річард.

— І все ж так і є. — Джек жестом показав на коридор. — Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли — вони зникли.

— Певно, на Території.

— Не знаю, — сказав Джек. — Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

— Зачини двері, — різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

— Ти хочеш викинути…

— Не хочу навіть торкатися цього, — відповів Річард. — Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

— Ти справді це зробиш? — вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

— Ні… ймовірно, ні, — сказав він. — Але мені це не подобається.

— Не впорядковано, — сказав Джек.

— Так. — З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. — Я хочу дізнатися, що тут відбувається, — сказав він. — І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», — подумав Джек і рушив за товаришем.

2

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

— Вони палять! — люто закричав Річард. — Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

— Так, вони палять, — сказав він Річарду, — і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.

Джек люто постукав кісточками пальців по склу. Джек бачив, що його друг забув навіть про дивно спорожнілий гуртожиток. Забув він і про замісника тренера в шкіряній куртці, що смалив цигарки одна за одною, і про те, що в Джека було, як він гадав, якесь психічне відхилення. Той вираз лютої пристойності на Річардовому обличчі казав: «Коли гурт хлопців стоїть собі ось так, курить косяки на відстані витягнутої руки до статуї засновника цієї школи, то здається, ніби хтось втирає мені, буцімто земля плоска, прості числа іноді можна ділити на два або щось іще, не менш смішне».

Серце Джека сповнилося жалістю до друга, але водночас і захопленням від такої реакції та навіть ексцентричного ставлення до шкільних знайомців. Він знову запитав себе, чи зможе Річард витримати ті шокуючі явища, що можуть трапитися їм на шляху.

— Річарде, ті хлопці — вони ж не з «Тайєра», правда?

— О Боже, вони точно здуріли, Джеку. Це старшокласники. Я впізнаю кожного з них. Пацан, що носить ідіотський шкіряний авіаційний капелюх, — Норрінгтон. Той, у зелених спортивних штанях, — Баклі. Бачу Ґарсона, Літтлфілда… а той, із шарфом, — Етерідж, — завершив він.

— Ти певен, що це Етерідж?

— Звісно ж, це він! — заволав Річард і зненацька повернув ручку на вікні, підняв шибку і висунув голову в холодне повітря.

Джек затягнув Річарда назад.

— Річарде, будь ласка, просто послухай…

Річарду не хотілося цього робити. Він розвернувся і знову висунувся в холодні сутінки.

— Гей!

Ні, не привертай їхньої уваги, заради Бога, Річарде…

— Гей, хлопці! Етерідже! Норрінгтоне! Літтлфілде! Що там, в біса, таке відбувається?

Балачки й грубий сміх стихли. Кадр у шарфі Етеріджа повернувся на звук Річардового голосу. Він трішки нахилив голову, щоб роздивитися їх. Світло з бібліотеки і тьмяні відблиски зимової заграви падали йому на обличчя. Річард притулив долоні до рота.

Права половина обличчя справді скидалася на Етеріджа — старшого Етеріджа, Етеріджа, який побував там, куди не ходять хороші хлопчики з приватних шкіл, і робив багато чого такого, що не роблять хороші хлопчики з приватних шкіл. Лівий бік — місиво переплетених між собою шрамів. Блискучий півмісяць — напевно, оком — витріщався із заглиблення в бугристій плоті нижче від лоба. Око скидалося на мармурову кульку, яку глибоко запхали в калюжу напіврозплавленого жиру. Одне довге ікло звисало з лівого кутика рота.

«Це його Двійник, — подумав Джек зі спокійною певністю. — Там стоїть Двійник Етеріджа. Невже вони всі Двійники? Двійник Літтлфілда, Двійник Норрінгтона, Двійник Баклі та багатьох інших? Це ж неможливо, правда?»

— Слоуте! — закричала схожа на Етеріджа почвара. Світло вуличних ліхтарів тепер спадало прямісінько на його зруйноване обличчя.

— Зачини вікно, — прошепотів Річард. — Зачини вікно. Я помилився. Він дуже схожий на Етеріджа, але насправді це не він. Може, це старший брат, якому колись облили обличчя акумуляторною кислотою або чимось іще, від чого той оскаженів, але це не Етерідж, так близько до вікна, Джеку, зачини його просто за…

Під вікном почвара-Етерідж наблизилася ще на крок до них. Монстр вищирився. Його язик — довгий і огидний — вивалився з рота дитячим святковим гудком.

— Слоуте! — кричало воно. — Віддай нам свого пасажира!

Джек і Річард здригнулися водночас, напружено дивлячись одне на одного.

Виття розірвало ніч… бо вже справді настала ніч. Сутінки закінчились.

Річард зиркнув на Джека, і на мить Джек побачив у його очах віддзеркалення його батька. «Навіщо ти прийшов сюди, Джеку? Га? Навіщо ти приніс мені увесь цей хаос? Навіщо ти взагалі приніс мені свої побрехеньки блядського Сібрук-Айленда?»

— Хочеш, щоб я пішов? — м’яко запитав Джек.

На мить у Річардових очах затримався той тривожно злісний погляд, але він поступився давній знайомій доброті.

— Ні, — відказав він, розгублено запустивши