Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
— А це те, що нам потрібно, — сказав Фейлан. Він устав, підійшов до карти на стіні й тицьнув пальцем у великий острів, розташований за шістсот миль на захід від Тір Дінбиху. — Ініс на х-Айґін не належить до володінь Катерлаху, ним уже понад двісті років правлять суверенні князі, а його населення сповідує південну доктрину. В разі нападу на нього, Відьомське Сестринство не втручатиметься в події, але одна конкретна відьма, Ейрін вер Ґледіс, захоче зупинити свого діда. І зовсім не з ідеалістичних міркувань, не з прагнення до миру в усьому світі, а через те, що герцоґ не дослухався до неї, знехтував її попередженням, ще й дурить людей, ніби вона цілком на його боці. За великим рахунком, нам байдуже, чим закінчиться цей конфлікт. Для нас головне, що він примусить Ейрін вер Ґледіс поквапитися зі складанням іспитів на повноправну сестру.
— Це за умови, — озвався кованхарець Овайн аб Колім, — що герцоґ Рувінський таки зважиться розпочати війну.
Фейлан упевнено посміхнувся.
— Ми зробимо все, щоб він зважився. Якщо буде потрібно, ми його підштовхнемо…
* * *Унизу під Шимасом розкинулося ціле море дрібних вогників. Не сотень, не тисяч — а багатьох десятків тисяч. Цієї святкової ночі яскраво сяяв увесь Кованхар, від середмістя до найдальших околиць. Він, безумовно, був найсвітлішим містом у всьому світі, і з ним не міг змагатися навіть Абервен. Бо ж там постійно проживало не більше сотні відьом і, може, якісь двійко тисяч чаклунок, зате у чвертьмільйонному Кованхарі кожен десятий мешканець був чаклуном.
З цієї самої причини Кованхар був і найдорожчим для життя містом у світі. Якщо відьми могли реґулювати чисельність населення Абервена і всього Тір Мінегану, просто обмежуючи в’їзд на острів чужинців, то Кованхар позбувався невдах захмарними цінами на житло та продукти харчування. А що об’єднувало обидві столиці, чаклунську й відьомську, то це відсутність на вулицях жебраків. Ні відьми, ні чаклуни їх не терпіли…
Опинившись над найяскравішим скупченням вогнів, що непомильно вказували на Університет, Шимас пішов на зниження. Час від часу то тут, то там стрімко шмигали вгору чаклунські вогняні кулі, а досягши верхньої точки своєї траєкторії, вибухали й розсипалися на безліч різнобарвних жаринок. Поки їх було небагато — це лише вправлялися наймолодші й найнетерплячіші з чаклунів. На щастя, Шимас устиг повернутися ще до того, як усе небо над містом замиготить від феєрверків на честь останньої ночі в старому році і першої — в новому. Тоді б йому довелося приземлитися на північно-західній околиці й далі йти пішки.
Знайшовши Пророчу Вежу, Шимас скерував свій політ до неї, м’яко опустився на горішній майданчик і якусь хвилину простояв, насолоджуючись думкою, що він нарешті вдома. Так, саме ці осяяні вогнями червоні будівлі Університету були його справжньою домівкою. Шимаса ніколи не вабило повернутись у Данварські гори, серед яких минуло його дитинство, а туга за рідними минула ще в студентські роки. Звичайно, тепер, володіючи драконячим плащем, що в добру сотню разів скоротив для нього відстані, він якось викроїть час, злітає на південь Ґвеннеду, відвідає батька та матір, яким усі ці роки справно надсилав гроші, виконуючи свій священний синівський обов’язок, зустрінеться з братами й сестрами, яких пам’ятає ще малими, познайомиться з племінниками та племінницями, що їх узагалі ніколи не бачив… Але це потім, як випаде слушна нагода.
З люком не виникло жодних проблем — його зачарований замок розпізнав плетиво-ключ професора кафедри і слухняно відімкнувся. Шимас спустився залізною драбиною на сходовий майданчик горішнього поверху і трохи сторожко наблизився до дубових дверей з руною Таред. Минуло понад три місяці, аж сто тридцять два дні, відколи він востаннє ввійшов у ці двері і назад уже не вийшов, бо після Ярлахового нападу та втручання диннеші потрапив у Тір на х-Ейдал, звідки й почалася химерна мандрівка, яка зрештою привела Шимаса на Ініс на н-Драйґ, до його дивовижної знахідки…
Двері були трохи прочинені, а крізь вузеньку шпарину в коридор лилося світло. Шимас підняв був руку, щоб постукати, але останньої миті передумав, безшумно потяг на себе двері і скрадливо ввійшов до кабінету. Невисокий огрядний чоловік середнього віку, що сидів за столом, низько схиливши голову, не зрадив його сподівань — він так зосереджено водив по паперу чарівним пером, що геть не помітив появи гостя.
— Див у поміч, Пилібе, — з усмішкою промовив Шимас.
Професор аб Махавін аж підстрибнув з несподіванки і витріщився на нього очманілим поглядом.
— Шимасе, ти?.. Але… як… невже… Провалитись мені…
Він скочив на ноги, обігнув стіл, підтюпцем підбіг до Шимаса й міцно схопив його за руку, ніби прагнучи переконатися, що йому нічого не привиділося.
— Ти тут! Отакої!.. Це ж неймовірно! За два дні, лише за два дні…
— То ти знаєш, коли я вирушив?
— Атож, ми всі знаємо. Відьми вчора повідомили, що ти прибув до Івидону, перелетівши через море… Ні, я просто очам не вірю! — Він боязко торкнувся кінчиками пальців сріблясто-сірого плаща. — Це той самий? Я не відчуваю жодних чарів.
— Я також не відчуваю, — сказав Шимас. — Це ґвифінські чари, чаклуни їх не можуть бачити. Проте Івін вер Шінед твердить, що я ними керую. Думаю про те, що треба зробити, і вони мені коряться. Роблять саме так, як я й хочу.
Пиліб розгублено труснув головою.
— Ніколи не вірив ні в Ґвифін, ні в диннеші. Вважав це казочками для дітей та затурканих селян. Але… ти ж тут! Учора вранці був на Тір Мінегані — а сьогодні вже тут! За півтори тисячі миль… А ще й дракони. Диннеші-дракони… Це, Шимасе, перевертає всі наші уявлення про світ. Увесь останній тиждень ми ні про що інше не говоримо. Дискутуємо, сперечаємось, навіть сваримося. Хтось каже, що відьми все вигадали, а тобі просто голову заморочили. Та я ж тебе знаю — ти зовсім на та людина, яку можна задурити. І підспівувати відьомським побрехенькам ні
