Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Того вечора Тайлер лежить у ліжку, охоплений грізним передчуттям мороку і жаху. Два образи в голові не дають йому заснути аж до світанку: людські обличчя у пелені дощу, які здіймають крик, та відьма, що падає на землю. Потім вони тьмяніють і розчиняються у чорноті.
Розділ 5
Колишній Пополопенський туристичний центр у самому низу Олд-Майнерз-роуд із 1802 року належав Військовій академії США у Вест-Пойнті. На зовнішньому фризі стіни досі можна побачити викладені плиткою великі старовинні букви шкільного гасла: ОБОВ’ЯЗОК — ЧЕСТЬ — БАТЬКІВЩИНА. Наразі цей аванпост покинуто, й офіцери з Пойнту зробили все, щоб забути про нього. Проте прапор з орлом на гербі все ще висить над скромним музеєм у туристичному центрі, де можна побачити ностальгійні світлини — сепії з армійськими офіцерами у військовій формі та жінками в оздобленому хутряними комірцями вбранні. Туристичний центр також не працює. Але якби вам пощастило зазирнути досередини, ви б могли розгледіти вицвілу чорно-білу світлину, що непомітно висіла у закапелку. Світлина зображала сцену на площі Церкви святої Марії. На ній троє жінок, вбраних у лахміття, з очима, розмальовані так, ніби вони були зашиті, нахилилися уперед та погрожували кулаками невеличкій групі дітей у штанцях до колін і теплих пальтечках. У схожих на клешні руках вони тримали мітли, подібні до тих, якими користувалися сажотруси на початку попереднього століття. Світлину було підписано: СВЯТКУВАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ ВСІХ СВЯТИХ, 1932 РІК.
Але навіть якби відьми на світлині вставили свої мітли у маленькі дитячі дупи й почали б вертіли їх як дзиґи, допоки б ті не згоріли у полум’ї, навіть це анітрохи не зіпсувало б Робертові Гріму його чудового настрою. У ніч після інциденту з ліхтарним стовпом він вийшов трохи за північ із «Тихого чоловіка» та попрямував униз із ноутбуком під пахвою і широкою посмішкою на обличчі.
У такому піднесеному настрої Грім бував дуже нечасто. Та ще більш дивним було те видовище, якщо згадати, що Колтон Метерс виніс йому офіційне попередження раніше того ж дня. Випадок із ліхтарним стовпом ніби вивільнив жалюгідне консервативне его голови ради. Роберта Гріма можна було назвати прогресистом, хіба тільки якщо уявити Освенцім табором бойскаутів. Але консерватизм Колтона Метерса впав до найнижчої позначки, що відповідала рівню якогось земноводного, яке, ледве виповзши з первісного болота, було прокляте самою еволюцією та, не витримавши страждань, розвернулося й заповзло навспак. Метерс виправдовувався Богом, але ж тоді й хрестові походи слід було вважати Божою справою, — міркував Грім.
А також заборону на торгівлю в неділю.
І джихад.
Він крокував до Олд-Майнерз-роуд. Наступного дня почнеться дощ, отой нудний, набридливий дощ, що йтиме цілий тиждень, перший тиждень жовтня. Але зараз було сухо, і хмари повзли у небі темними пасмами. Грім видобув із кишені ключі від колишнього туристичного центру й зайшов усередину. Сьогодні була не його черга, але ейфорія позбавила його сну. Він замкнув двері позаду себе, пройшов за стійку в порохняву імлу та спустився вниз на три сходові марші до кінця коридору, що вів до захованого у схилі пагорба таємного об’єкту.
Зовсім не випадково колишній військовий аванпост було побудовано під крутим гребенем пагорба, бо ж його головна мета полягала аж ніяк не в утриманні Пополопенського туристичного центру. Прибуток від здавання будівлі в оренду приватним власникам заповідника «Ліс Чорної скелі» набігав, допоки ті не переїхали на північ до Корнвола у 1989 році, і цей прибуток покривав більшість витрат Пойнту на проведення власної таємної операції, що полягала у спостереженні за жителями Блек-Спрінга. Але для Роберта Гріма мета була дещо іншою: зберегти їхні бісові шкури.
Інтер’єр центру управління Відьмоконтролю був своєрідним гібридом Центру управління польотами НАСА у Г’юстоні та обідраного сільського клубу. Поряд із оперативним залом з великим екраном і вигнутим підковою комп’ютерним столом розмістилися: приміщення архіву відео- і мікрофільмів, що підтримувався у чудовому стані; кімната міського мережевого провайдера; невелика бібліотека окультної літератури; комора для зберігання декорацій, які більше нагадували театральний реквізит (але великі експонати, такі як будівельний вагончик для ситуацій, коли відьма з’являлася на громадських дорогах, зберігалися у сараї на Діп-Голлоу-роуд); кімната відпочинку зі старими заплямованими диванами та маленька кухня без посудомийної машини. У центрі управління багато разів робили ремонт і проводили модернізацію, під час якої прагнення йти в ногу з технічним прогресом перепліталося із провінційною скупістю. Роберт Грім був відповідальним за безпеку в Відьмоконтролі, й у нього завжди було відчуття, ніби він грає роль у бондіані з розумово відсталим режисером. Найболючішим нагадуванням про це була картонна коробка, яку щотижня посилав їм Колтон Метерс. У ній була локшина швидкого приготування та чай «Ліптон» чотирнадцяти різних найменувань.
При цьому електричний чайник не працював уже кілька місяців.
Але тієї ночі навіть думка про вузьколобе обличчя Метерса не могла погіршити бадьорий настрій Гріма. Він увійшов до оперативної зали і проспівав побажання доброго вечора нічній зміні, що складалася з Воррена Кастільо та Клер Хеммер.
— Ти що, потрахався сьогодні? — запитав Воррен.
— Навіть краще, — відповів Грім, — у мене була гала-прем’єра. — Посміхнувшись, він поклав ноутбук на стіл.
— Та невже!
— Саме так!
— Оце пак герой!
Воррен голосно зареготав, але Клер сказала різко, ніби впали дверцята мишоловки:
— Роберте, про що ти, в дідька, собі гадаєш? Сьогодні ти вже раз довів до сказу Колтона. Що, хочеш повторити?
— І що він зробить? Знов мене вилає?
— Згідно з протоколом…
— До бісів свинячих той протокол. На моєму боці все місто. Їм це сподобалося. Цілком сподобалося. Їм це потрібно, Клер. Нехай бодай іноді випускають пару. Ми й так забагато терпимо. А жалюгідна дупка Колтона гідна того, щоб час від часу з нею порозважатися.
Воррен звів брови.
— Уявити собі Колтона Метерса, який поціновує подібні витівки — це те саме, що подивитися диснеївський мультик, де наприкінці всі помирають через внутрішній крововилив.
— Я хотіла тільки попросити тебе, Роберте, бути обережним, — додала Клер. — Оце все повернеться й боляче тебе вдарить.
— Карма — зла сука. Годі про це. Де гуляє цього вечора наша чарівна пані?
Воррен пересунув на головний екран цифрову мапу, де вогниками було позначено недавні з’явлення відьми. Один із них миготів червоним, десь у нижній частині Блек-Спрінга, поблизу траси номер 293.
— Вона з пів на п’яту на Веянт-роуд, у підвалі будинку пані Клеменс. Там, певно, напхано чимало меблів. Пані Клеменс її завважила тільки тоді, коли спустилася
