Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я лишив шматок шкіри, щоб накинути на зап’ясток.

— Бачу, ви вже таке робили,— слабким голосом пробурмотів Джеймі. Він відчував у роті присмак крові: прикусив язика.

— Людина, яка служить Варго Гоуту, добре знається на обрубках. Він їх по собі всюди лишає.

Кайберн на чудовисько був геть не схожий, подумав Джеймі. Скромний і тихий, з теплими карими очима.

— Як сталося, що мейстер опинився серед бравих компанійців?

— Цитадель відібрала в мене ланцюга,— сказав Кайберн, відкладаючи голку.— З раною у вас над оком теж треба щось робити. Шкіра дуже запалена.

Джеймі заплющив очі, віддаючись оковитій і Кайберну.

— Розкажіть мені про бій.

Кайберн, який піклується про гаренхольських круків, перший має дізнаватися новини.

— Лорд Станіс опинився в пастці між вашим батьком і пожежею. Кажуть, Куць підпалив ріку.

Перед очима Джеймі постало зелене полум’я, яке здіймалося в небо вище за найвищі вежі, а на вулицях верещали охоплені полум’ям люди. «Мені таке вже снилося». Кумедія, тільки нема з ким поділитися.

— Розплющте око.

Намочивши ганчірку в теплій воді, Кайберн почав змивати засохлу кірку крові. Повіка набрякла, але Джеймі відчув, що око вже наполовину розплющується. Над ним нависало Кайбернове обличчя.

— Цю рану ви як отримали? — поцікавився мейстер.

— Дівочий дарунок.

— Грубувато залицялися, мілорде?

— Дівка більша за мене й потворніша за вас. Нею ви теж займіться. Бо вона й досі накульгує на ногу, яку я під час бійки проштрикнув.

— Я попитаю про неї. Хто вона вам?

— Захисниця,— не зміг утримати сміху Джеймі, хай як боляче було.

— Я вам натовчу трохи зілля, підмішаєте у вино, щоб гарячка спала. Приходьте завтра, поставлю вам на око п’явку — дурну кров відсмокче.

— П’явку. Краса!

— Лорд Болтон добре знається на п’явках,— мовив Кайберн манірно.

— Атож,— озвався Джеймі.— Ще б пак.

Тиріон

За Королівською брамою не зосталося нічого — тільки земля, і попіл, і залишки обгорілих кісток, але в тіні міських мурів уже замешкали люди, і дехто вже продавав рибу з биндюгів і барил. Тиріон, проїжджаючи повз, відчував на собі очі — холодні, сердиті й черстві. Ніхто до нього не наважувався заговорити чи перегородити йому дорогу — принаймні не в той час, коли поряд їде Брон у змащеній чорній кольчузі. «Та якби я був сам, мене б точно стягнули на землю й розтовкли мені булижником голову, як Престону Грінфілду».

— Повертаються швидше, ніж щурі,— поскаржився він.— Одного разу ми все тут спалили. Можна було подумати, що вони урок затямлять.

— Дайте мені кількадесят золотих плащів — і я тут усіх повбиваю,— сказав Брон.— Мертві не повертаються.

— Ні, але на їхнє місце приходять інші. Нехай собі... та якщо знов почнуть ліпити до мурів свої халупи, одразу їх розвалюйте. Війна ще не закінчилася, хай що там ці дурні собі думають,— мовив він. Перед очима постала Брудна брама.— Я побачив усе, що хотів. Завтра повернемося з цеховиками й обговоримо їхні плани,— зітхнув він. «Ну, це все спалив я, тож мені й відбудовувати».

Взагалі-то завдання це отримав дядько, але солідний, стійкий, невтомний сер Кеван Ланістер був геть не при собі з тої самої миті, як з Річкорину прилетів крук зі звісткою про вбивство його сина. Віллемів брат-близнюк Мартин лишався у полоні Роба Старка, а їхній старший брат Лансель досі не підводився з ліжка через рану, яка вся вкрилася виразками й не хотіла гоїтися. Один син загинув, двоє — у смертельній небезпеці, тож не дивно, що сера Кевана причавили сум і страх. Лорд Тайвін завжди покладався на брата, але зараз йому не лишалося нічого, як знову звернутися по допомогу до свого сина-карлика.

Затрати на відбудову просто спустошливі, але що поробиш. Королівський Причал — головний порт корони, з ним суперничає хіба що Старгород. Річка знову має стати судноплавною, і що швидше, то краще. «І де мені шукати кляті кошти?» Тиріон уже мало не сумував за Мізинчиком, який два тижні тому відплив на північ. «Поки він валяється в ліжку з Лайсою Арин і править разом з нею Видолом, я тут маю розгрібати завали, які він по собі лишив». Ну, хоч батько знов доручив йому важливу роботу. «Спадкоємцем Кичери Карстерлі оголошувати мене він не хоче, але використовувати мене за потреби — це будь ласка»,— подумав Тиріон, у той час як капітан золотих плащів жестом припросив їх до Брудної брами.

За брамою Три шльондри й досі займали більшу частину ринкової площі, лише тепер неробствували, а каміння й діжки зі смолою вже всі прибрали. Височенними дерев’яними конструкціями лазили діти, як одягнені в грубе полотно мавпочки,— всідалися на метальні плечі й улюлюкали.

— Нагадаєш мені, щоб я не забув сказати серу Адаму поставити тут золотих плащів,— мовив Тиріон до Брона, проїжджаючи поміж двох метавок.— Бо хтось із тих дурних хлопчаків звалиться звідтам і карк собі зламає.

Згори долинув крик, і за фут перед ними на землю ляпнув гній. Тиріонова кобила позадкувала й мало не скинула вершника.

— З іншого боку,— мовив карлик, нарешті впоравшися з кобилою,— ну й нехай ці пранцюваті вилупки репаються на бруківці, як перестиглі кавуни.

Він був не в гуморі, і не тільки тому, що якісь вуличні шибеники вирішили закидати його лайном. Його шлюб — оце щоденний головний біль! Санса Старк так і лишилася незайманкою, і про це, здається, знала половина замку. Сьогодні, коли сідлали коней, Тиріон чув, як двоє конюших хихикали в нього за спиною. Йому здавалося, що й коні з нього теж іржуть. Він ризикував шкурою, уникаючи постільного ритуалу в надії бодай у спальні огородити свій приватний простір, але дуже швидко всі його надії зійшли на пси. Чи то Санса мала дурість зізнатися комусь зі своїх покоївок, які всі шпигували за наказом Серсі, чи то Вейрис зі своїми пташечками всьому виною.

Та, зрештою, хіба не байдуже? З карлика так і так усі сміються. Єдина людина в Червоній фортеці, якій цей шлюб не здається кумедним, це Тиріонова власна леді-дружина.

День у день Санса здавалася дедалі нещаснішою. Тиріон і радий був би пробитися крізь мури Чемності, за якими вона сховалася, щоб якось її втішити, але це все одно нічого б не дало. Жодні слова не виправдають його в її