Буря Мечів - Джордж Мартін

тіні. Замість підніматися нагору, вони на висоті близько п’ятисот футів помаленьку пробиралися вбік, до кратера. Джон спостерігав, як вони, дюйм по дюйму, просуваються вперед,— коли почувся інший звук — наглий тріск, що наче побіг по кризі, а далі — стривожений крик. І раптом повітря вибухнуло уламками й зойками, і люди полетіли вниз,— це крижаний пласт п’ятдесят квадратних футів завбільшки і фут завтовшки відламався від Стіни й покотився додолу — з гуркотом, з буркотом змітаючи все на своєму шляху. Деякі уламки долетіли до самого підніжжя гребеня, впали між дерев і покотилися по схилу. Джон смикнув Ігритту на землю й затулив собою, а одному з тенійців уламок влучив ув обличчя, зламавши носа.

Коли ж вони нарешті звели погляди, Ярл зі своєю командою зник. Щезло все — люди, мотузка, кілки,— на висоті шестисот футів не було нічого. У Стіні, де ще мить тому чіплялися скелелази, зяяла рана, а в ній блищав на сонці лід гладенький і білий, як полірований мармур. Далеко внизу слабенько червонів слід: там хтось врізався у крижаний шпиль.

«Стіна захищається»,— подумав Джон, ставлячи Ігритту на ноги.

Ярла побачили на дереві: він, нахромлений на тріснуту гілку, й досі був у зв’язці з трьома своїми товаришами, які, переламані, лежали внизу. Один ще був живий, але мав перебиті і ноги, і хребет, і майже всі ребра.

— Пожалійте,— мовив він, коли до нього підійшли. Один з тенійців розтрощив йому голову великим кам’яним обухом. Магнар роздав накази, і його люди почали збирати хмиз на вогнище.

Коли Григ нарешті досягнув верху Стіни, мерці вже горіли. Коли до нього приєднався Ерок, від Ярла з командою лишилися самі кістки й попіл.

На той час сонце вже покотилося вниз, тож скелелази не барилися. Розкрутили довгі пенькові мотузки, накручені в них на грудях, зв’язали між собою і скинули вниз один кінець. Сама думка про те, що доведеться по такій мотузці дряпатися на висоту п’ятсот футів, жахала Джона, але в Манса був інший план. Нальотчики, що лишилися внизу, розгорнули довжелезну драбину, сплетену з линви завтовшки з людську руку, та прив’язали її до скинутої скелелазами мотузки. Ерок з Григом і командою, хекаючи й відсапуючись, витягнули драбину нагору, прибили її там, а тоді знову спустили мотузку — на другу драбину. Так підняли п’ять штук.

Щойно всі вони опинилися на місці, магнар кинув коротку команду давньою мовою — і п’ятеро тенійців одночасно полізли на драбини. Та навіть по драбині лізти було нелегко. Поспостерігавши за їхніми муками деякий час, Ігритта сердитим голосом стиха мовила:

— Ненавиджу цю Стіну. Відчуваєш, яка вона холодна?

— Вона з льоду,— зауважив Джон.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ця Стіна — з крові.

І до кінця ще вона крові не напилася. До заходу сонця ще двоє тенійців, упавши з драбин, розбилися на смерть, але то вже були останні жертви. Джон видерся нагору близько опівночі. Вже випірнули зірки; Ігритта тремтіла після довгого підйому.

— Я мало не впала,— сказала вона зі сльозами на очах.— Двічі. Тричі. Стіна хотіла мене скинути, я це відчувала.

Одна сльозинка зірвалась і повільно покотилася по щоці.

— Найгірше вже позаду,— Джон підпустив упевненості в голос.— Не бійся.

Він спробував її обійняти.

Ігритта з такою силою затопила йому долонею в груди, що він відчув удар крізь усі шари вовни, кольчуги й дубленої шкіри.

— Я не злякалася! Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу.

— То чого ти плачеш?

— Це не від страху! — вона люто тупнула каблуком у кригу, відколовши чималий шмат.— Я плачу, бо ми так і не знайшли Ріжок зими. Розкопали півсотні могил, випустили в світ оті всі тіні, але так і не знайшли ріжок Джорамуна, щоб розвалити цю кляту Стіну!

Джеймі

Рука палала.

Досі, досі, коли давно вже загасили смолоскип, яким припалили закривавлений обрубок, багато днів по тому Джеймі ще відчував вогонь, що наче штрикає в руку, і його пальці корчились у полум’ї — давно відсутні пальці.

Він уже зазнавав поранень, але ж не таких! Він навіть не уявляв, що буває такий біль. Іноді несамохіть з вуст зривалися давні молитви — молитви, яких він навчився змалечку, та ніколи відтоді не згадував; молитви, які він колись читав разом з Серсі, стоячи поряд з нею навколішках у септі в Кичері Кастерлі. Іноді він і плакав, поки не почув, як сміються з нього лицедії. Тоді очі в нього висохли, а серце закам’яніло, і він молився за те, щоб гарячка випалила його сльози. «Отепер я розумію, як почувався Тиріон, коли з нього сміялися».

Коли він удруге впав із сідла, його міцно прив’язали до Брієнни Тартської, тож вони знову їхали на одному коні. Одного дня замість зв’язати їх спинами, їх усадовили лицем до лиця. «Коханці,— голосно зітхнув Шагвел,— яка чарівна картинка! Шкода буде розлучати доброго лицаря з його леді». А тоді розреготався, високо й пронизливо, і мовив: «От тільки хто тут лицар і хто леді?»

«Не відрубали б мені долоню, ти б це швидко дізнався»,— подумав Джеймі. Руки в нього боліли, а ноги затерпли від мотузок, та незабаром усе це вже не мало значення. Світ зіщулився до пульсації болю в неіснуючій долоні й до Брієнни, яка притискалася до нього. «Принаймні вона тепла»,— утішав він себе, хоча з рота в дівчини смерділо, як у нього самого.

Ця його долоня завжди стояла між ними. Урсвик причепив її на мотузці Джеймі на шию, тож вона звисала йому на груди й час від часу, коли він поринав у нетяму, починала битися Брієнні об перса. Праве око в нього набрякло й заплющилося, завдана Брієнною у бійці рана запалилася, та більше за все боліла рука. З обрубка цебеніли кров і гній, а відсутня долоня пульсувала від болю з кожним кроком коня.

В горлі так пересохло, що Джеймі їсти не міг, але пив вино, коли давали, і воду, якщо давали тільки її. Одного разу йому простягнули кухоль, і він, тремтячи, одразу кинувся пити, а браві компанійці вибухнули таким гучним і різким сміхом, аж вуха заболіли. «Кінські сцяки, ось що ти п’єш, Царевбивце»,— сказав Рордж. Джеймі так хотілося пити, що він не зупинився, проте потім усе виблював. Брієнну змусили відмити йому бороду від блювоти, так само як змушували прибирати за ним,