Меч і хрест - Лада Лузіна
– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.
– Не знаю. А ти?
– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.
– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!
– Це він так сказав.
– Зараз самі помацаємо! Онде!
Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.
– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..
Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.
Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.
– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.
– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.
Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.
– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…
– Диявол, як гаряче!
Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.
– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.
І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.
Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.
Кров’ю…
Він здивовано втупився в свої руки, вимазані червонувато-бурою крупою, невидючими, нерозуміючими очима, відчуваючи, як його розпирає нестримне злісне розчарування.
Копати цілу годину, як два землекопи! І що? Що за запах, ніби і справді…
«Зірка в лобі» Олега раптом хрипнула і згасла.
– Ти що? Думаєш, нічо? Та він там, там! – заскиглив Микола. – Стіна ж тріснула!
– Зараз як трісну! Ні, стій, посвіти мені тут, трохи правіше… – підстрибнув Олег. – Ось тут, тут світи…
«Беззоряний» хлопчик стрімко впав на коліна, щоб підняти із землі якусь дрібну річ.
– Що, що там? – збуджено застогнав Кока.
Ліхтар облетів навколо Олега і опинився праворуч.
Декілька секунд обоє схвильовано розглядали тьмяне кружальце металу, що мирно лежало в нього на долоні під косим променем ліхтаря – прадавню монету зі стертим малюнком.
Потім:
– Це і є скарб? – надломлено спитав Кока.
Олег різко стиснув кулак і понюхав свої пальці.
– Слухай, по-моєму, треба звідси линяти… – сказав він.
* * *Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…
– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.
Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…
– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.
– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.
– Ти стала його Демоном! Ти, а не Києвицький! – відчайдушно заволала Ковальова.
– Але чи варто докоряти мені в цьому тією, хто стала Дияволом для мого Мира? – розпливлася в страшній доброзичливій посмішці не-Катя. – Чим ти відрізняєшся від мене?
І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…
– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.
– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!
– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!
Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.
Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:
– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він
