Меч і хрест - Лада Лузіна
– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.
– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…
– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.
– Ну, як усі, – мовила повагом друга.
– У церкву ходите?
– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?
Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.
Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…
«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»
«Боже, яка я дурка!»
«Він УЖЕ почув!»
У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний сліпотою за гріх (зґвалтування дочки царя Корсуні, за однією з версій. Хто ж тепер дізнається?). І праворуч – на князя вже майже святого, з обведеною ореолом вінценосною головою, який стояв на засланому мережаним килимом березі річки Почайни і хрестив у ній перших переляканих русичів і простягав руки, що приносять дар, до неба – туди, де в золотих хмарах стояв оточений ангелами апостол Андрій із величезним і важким – першим хрестом у руках!
Вона побачила це так виразно, що могла розглянути і блакитну сорочку Андрія. І щедро розшите коштовними каменями золото-князівське вбрання. І візерунок зеленого килима з витканим на нім довгохвостим павичем. І того самого похмурого бородатого боярина, що стояв недалеко від князя, в довгополому зеленому із золотом вбранні, притримуючи величезною рукою руків’я меча в золотих піхвах.
«Хрещення киян» було наповнене силою-силенною облич, суворих, серйозних, переляканих, приголомшених, збентежених, але лише одне це, нахмуреноброве, настійно вимагало від неї відповіді…
«Та це ж мій Добриня! – відповіла вона. – Добриня-Васнецов!»
«Ось чому горів Володимирський!»
«Добриня і меч були зображені двічі!»
Але…
«Справа ж не в мечі!»
«Справа не в тому, що він був правою рукою Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, і був перший русич, який полюбив Бога вище земної любові».
Тоді як сам хреститель, можливо, й віру-то прийняв лише для того, щоб одружитися з прекрасною візантійською царівною Анною. Чи ще гірше…
Ось!!!
Ось питання, що мучило Добриню-Васнецова! Не дивна річ, що Віктор Михайлович поставив це питання поряд із Володимиром у Свято-Володимирському соборі!
Володимирському… Марія Володимирівна раптом спантеличено втупилась у зморщену гривню у своїй руці з жовтолицим Володимиром Великим у карбованому вінці, й підвела прозріваючий погляд на «християнський» сквер університету Св. Володимира, де, за задумом губернатора й митрополита, і мав стояти Володимирський храм, розділений з універом Великою Володимирською вулицею.
«Володимир!» – немов хтось нав’язливо шепотів їй у вухо це ім’я три дні підряд.
«Ви від Володимира Федоровича?»
І вбитий митрополит лаври – теж Володимир.
І фото WLADIMIR WYSOCKI, KIEW!
І тато… І його тезко-слідчий…
І Васнецов жив на Володимирській вулиці. І «Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела…».
Туди, де на Володимирській гірці під пам’ятником Клодта призначив їм зустріч той, що перестав бути анонімом, К. Д. Призначив і не прийшов, тому що не міг допомагати… Та нічого він не призначав! Він запропонував «прогулянку під захід сонця». А вони негайно угледіли те, що «інтригує» і «розбурхує»… Хоча всі пишномовні слова нічноокого брюнета слід було розуміти абсолютно прямо. І Мир опинився біля її ніг, в найпрямішому значенні слова. Будинку слід було ввічливо сказати «здрастуйте». А ланцюг не треба знімати, тому що… Це неважливо, потім. Було щось іще… Головне!
«Не бійтеся, Володимир не заподіє вам зла. Він допоможе!»
Марійка квапливо розстебнула рюкзак, збираючись повернути на шию нероз’яснену змію. Але рюкзак, із яким вона йшла з дому назавжди, був занадто повний, і досі вона так і не спромоглася його розвантажити – довелося виймати пакет із запасними трусами, сірники та недогарок свічки, ключі й дарованого їй брюнетом Булгакова, якого вона, що звикла до літературного тягаря за спиною, благополучно протягала з собою всі ці дні.
Сторінка була все так само загнута там, де тоді ще безтурботний і недбалий брюнет так і не дочитав їй до кінця свою улюблену цитату:
«Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалека здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч».
* * *– Потерпи, потерпи, зараз прийдуть, – Дарина з надією дивилася на двері, силкуючись повірити у власні слова. – І лікар, і Марійка, і богатирі…
Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але
