Меч і хрест - Лада Лузіна
Але укол не зачепив самолюбства – вийшов надто слабким і тупим. Ну забула, і що з того? Дивно, що за цей нескінченно довгий день вона не забула, як звуть її саму. А згадала б билину, однаково б прийшла сюди і воскресила автопортрет Васнецова, який вважав, що, на відміну від Богоматері, богатирів можна писати з кого завгодно!
Але обуритися легковажним вчинком Васнецова теж не вийшло. Не був Віктор Михайлович легковажним і ким завгодно не був. І там, за червоним рогом стіни Володимирського університету, навпроти університетського ботанічного саду, стоїть і понині розписаний ним найкрасивіший у світі Володимирський собор. І щоразу, заходячи туди…
«О, ні!»
«Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»
Марійка страшно вищирила щелепу і схопилася за груди. Серце затиснуло в плоскі металеві лещата і вже не відпускало. Стало важко дихати. І нестерпно жити.
За все своє недовге життя Марійка жодного разу не завдавала собі клопоту власним віросповіданням, але, як і більша частина слов’ян, була латентною православною і віруючою на певному, недоступному свідомості, цивілізації та цинізму рівні. І там, біля воріт Печерського монастиря, ця незатребувана частина Марійчиного єства осоружно скімлила про щось незатишно-неправильне і знобливо-соромітне.
Але не непоправне!
Тому що Марійка Ковальова могла прожити свою долю й без Свято-Печерської Київської лаври, та, мабуть, і без усіх незліченних церков Києва – і існуючих, і зруйнованих, і відновлених знову. Але від думки, що вона ніколи не зможе зайти в найпрекрасніший у світі Володимирський собор, вона відчула себе приреченою, без надії на помилування. І нараз абсолютно виразно й безкінечно усвідомила: всі чудеса, так щедро даровані їй долею, – ніщо, ні! – безповоротне і страшне прокляття, якщо плата за них – ніколи в житті не увійти до СВОГО НАЙПРЕКРАСНІШОГО У СВІТІ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ!
«Але що я такого зробила?! Що?!» – заволала вона.
«І ти ще запитуєш?»
Адже вона радісно кинулася в безодню, щаслива від того, що збуваються її казки та мрії.
«Але не радійте цьому!»
Вона прийняла у свої обійми вічне Місто, що здалось їй казковою скринькою з прадавніми і прекрасними чудесами…
«Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!»
«…бо ваш порятунок лежить там, куди вам більше немає вороття».
У церкві!
У минулому житті!
І зараз вона раптом сліпучо збагнула, чому так розізлився її сувороокий співрозмовник, почувши незграбне белькотіння про зброю та оточення Кирилівки.
«Пітьму перемагає лише світло».
А вона більше ніколи не ввійде до Володимирського собору!
«Ніколи! Ніколи! Ніколи!»
І тут Марійка, нарешті, заплакала ридма. Заплакала запоєм, з ненавистю зім’явши прокажене обличчя руками. Вона не плакала відтоді, коли дізналася про смерть Рити. Це було позавчора. Але відтоді минула вічність. І вона не плакала ні за Миром, ні за дядьком Миколою, ні після ганебної наруги в Кирилівських печерах. Вона стала сильною, сама не помічаючи того, і була сильною доти, поки не зрозуміла: ця сила – обман, бездарний обман! Крадійство!
«Тут інша сила потрібна, набагато більша…»
А вона – безсила, вона – найнемічніша і найубогіша людина на землі, бо навіть найнемічніший і пропащий може ввійти до церкви й попрохати прощення. А вона – ні!
Вона зробила щось непоправне, переступила якусь невідому їй межу, за якою вже не прощають!
Навіть той, хто прощає навіть катів, насильників і вбивць!
І це так жахливо, що решта не має значення… Нехай Місто провалюється крізь землю. Нехай вилазить Змій. Вогняний. Із п’ятьма, вісьмома, двадцятьма головами! Нехай усі загинуть. Вона, Дарина, Катя – нехай. Байдуже! Однаково немає сенсу жити, позаяк вона більше ніколи в житті не зможе ввійти до Володимирського собору. Бо віднині собор – її Страшний суд мракоборця Володимира, що прихистив у своєму домі вигнані з Михайлівського мощі гонительки відьом Варвари, і сам Господь уже викреслив її зі списку людей, поставивши тавро: відьма!
«Тому вас і називають сліпими – ви шукаєте Бога на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо…»
Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.
«Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише роззирнутися на всі боки…»
Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд із її лавою стояли дві дівчини, Марійчині ровесниці, які дивилися на Марійку так, наче від її плачу в них розривалося серце.
– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.
На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.
– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.
І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.
– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.
Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.
«Свічку! Яку свічку! Куди?..»
– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?
– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.
– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка,
