Талiсман - Стівен Кінг

Принесли пересолений стейк. Він смакував, як шерсть, але Джек з’їв усе до останньої крихти. Вимочував недосмаженою картоплею «Імператорської вечері» усю густу підливу. Він саме доїдав, коли поряд спинився бородатий далекобійник із сигарою в роті, у бейсболці «Детройтських Тигрів»[208] на довгому чорному волоссі й парці, схоже, зшитій із вовчих шкур.

— Підкинути тебе на захід, хлопче? Я їду в Декатур.

Половина відстані до Спрінгфілда за раз.

2

Тієї ночі в мотелі, про який розповів далекобійник, де ліжко коштувало три бакси, Джеку наснилося лише два чітких сни. А можливо, він пригадав тільки два з багатьох, які бачив тієї ночі. Або ж ці два насправді були частинами одного великого сну. Він зачинив двері, відлив у розбитий брудний нужник у кутку, засунув рюкзак під подушку і заснув, тримаючи в руці велику мармурову кульку, яка на Територіях була люстерком. Звідкись линуло відлуння музики, майже кіношний штрих: запальний тривожний бібоп. Такий тихий, що Джек міг лише сказати, що провідні інструменти тут — труба та альт-саксофон. «Річард, — сонно подумав Джек. — Завтра я побачуся з Річардом Слоутом». І, втративши ритм далекого мотиву, впав у безкінечну нестяму.

Вовк біг до нього по підірваній, задимленій землі. Їх розділяли жмутки колючого дроту, що тут і там скручувалися у фантастичні безладні кільця. Глибокі траншеї розрізали безплідну землю. Вовк легко перестрибнув через одну з них, перш ніж мало не врізатися в колючий дріт.

— Стережися, — крикнув Джек.

Вовк устиг спинитися саме перед потрійним дротом. Він помахав великою лапою, щоб показати Джеку, що з ним усе гаразд, а тоді переступив через дроти. Джек відчув, як крізь нього пройшли хвилі абсолютного щастя і полегшення. Вовк не помер; Вовк знову приєднається до нього. Вовк переступив через дріт і знову побіг уперед. Але відстань між Вовком та Джеком дивним чином збільшилася вдвічі — сірий дим здіймався над багатьма траншеями, майже повністю сховавши велику волохату фігуру попереду.

— Джейсоне! — крикнув Вовк. — Джейсоне! Джейсоне!

— Я тут! — закричав Джек у відповідь.

— Не можу, Джейсоне. Вовк не може!

— Спробуй ще раз, — загорлав Джек. — Чорт забирай, не здавайся!

Вовк спинився перед нездоланним переплетінням дроту, і крізь дим Джек побачив, як той став навколішки і заходився гасати вперед-назад у пошуках проходу. Вовк бігав туди-сюди, щоразу збільшуючи дистанцію і з кожною секундою дедалі більше хвилюючись. Зрештою Вовк став на задні лапи, поклав руки на дріт і розсунув його, щоб прокричати:

— Вовк не може! Джейсоне, Вовк не може!

— Я люблю тебе, Вовку, — прокричав Джек через зотлілу рівнину.

— ДЖЕЙСОНЕ! — Вовк завив. — БУДЬ ОБЕРЕЖНИМ! Вони ЙДУТЬ за тобою. Цього разу їх БІЛЬШЕ!

«Більше кого?» — хотів запитати Джек, але промовчав. Він знав.

Тоді або змінилися всі персонажі цього сну, або просто почався новий. Він повернувся в зруйновну студію звукозапису та кабінет Сонячного Ґарднера, і повітря заповнив запах пороху і горілої плоті. Скалічене тіло Сінґера скорчилося на підлозі, а труп Кейсі звисав із розбитої скляної панелі. Джек сидів, колишучи Вовка, і розумів, що Вовк помирає. От тільки Вовк не був Вовком. У Джека на руках тремтів Річард Слоут, і це Річард помирав. За склом практичних чорних окулярів безпорадно, болісно оберталися Річардові очі.

— О ні, о ні, — з жахом видихав Джек.

Річардова рука була роздроблена, груди стали кривавим місивом і заливали кров’ю білу сорочку. Потрощені кістки біліли тут і там, як зуби.

— Я не хочу помирати, — сказав Річард. Кожне слово вартувало йому неймовірних зусиль. — Джейсоне, ти не повинен був… не повинен…

— Ти не можеш також померти, — благав Джек. — Тільки не ти.

Верхня частина тіла Річарда вигнулася на руках у Джека, з його горла линуло довге булькання, а тоді Річард зустрівся чистим і спокійним поглядом з очима Джека.

— Джейсоне. — Майже його ім’я зависло в смердючому повітрі. — ти вбив мене. — Річард видихнув: «Ти вбив ме…», — бо його губи не могли зімкнутися, аби вимовити останні звуки.

Річардові очі знову розфокусувалися, а тіло стало важчим. Більше там не було життя. Джейсона Делосіана охопив жах, і він підвів очі…

3

…а Джек Сойєр підскочив на холодному, незручному ліжку в мотелі в Декатурі, штат Іллінойс, і в жовтому напівсвітлі вуличного ліхтаря побачив настільки густу пару від власного подиху, що здавалося, ніби повітря видихало двоє людей. Він утримався від крику, тільки зчепивши руки і стиснувши їх так сильно, ніби намагався розтрощити волоський горіх. З рота знову вихопилися густі пасма пари.

Річард.

Вовк біжить мертвим світом і кличе… Кого?

Джейсона.

Серце хлопчика скажено підскочило, наче кінь, що долає перешкоду.

Розділ двадцять дев’ятий

Річард у «Тайєрі»

1

Об одинадцятій годині наступного ранку виснажений Джек Сойєр зняв із плечей рюкзак на краю довгого футбольного поля, вкритого сухою, коричневою, мертвою травою. Удалині двоє чоловіків у картатих піджаках і бейсбольних кепках прибирали садовими пилосмоками і граблями моріжок, що оточував ще віддаленіше скупчення будівель. Ліворуч від Джека, просто за вимощеною червоною цеглою бібліотекою «Тайєра», розташувалася стоянка для викладачів. Величні ворота Школи Тайєра вели до обсадженої деревами трисмугової під’їзної доріжки, яка огинала великий чотирикутний двір, розсічений вузькими алеями. Якщо щось у кампусі й виділялося, то це бібліотека — великий баугауський[209] пароплав зі скла, сталі й цегли.

Джек уже бачив, що другі ворота виходять на іншу під’їзну дорогу перед бібліотекою. Вона простягнулася на дві третини школи і закінчувалася біля смітників у сліпому завулку. Звідти починав підніматися схил, на вершині якого лежало футбольне поле.

Джек пішов угору по схилу на гамір навчальних приміщень. Коли тайєрці рушать до їдальні, він зможе знайти Річардову кімнату — у п’ятому під’їзді Нельсон-гауза.

Суха зимова трава тріщала під ногами. Джек щільно загорнувся в чудове пальто Майлса П. Кайґера. Принаймні це пальто мало стильний вигляд, на відміну від самого Джека. Він пройшов між Тайєр-голом і гуртожитком старшокласників, що носив ім’я Спенс-гауза, в напрямку до шкільного подвір’я. Ледачі передобідні голоси лунали крізь вікна Спенс-гауза.

2

Джек зиркнув у напрямку двору і побачив чоловіка похилого віку, трішки згорбленого і зеленувато-бронзового, що стояв на п’єдесталі, заввишки зі столярний верстат, і розглядав обкладинку важкої книги.