Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
– Ти все одно за це відповіси, брехлива тварюко! – менш впевнено.
– Та наче ж і зараз не мовчу, о великий і м’який заміннику дивана, – тихий сміх.
– Вона може застудитися…
– Захворіти і померти. І ще може начистити тобі пику.
– Тобі, між іншим, теж.
– Ні-і. Я ж не-людь, чого ще від мене чекати?
– А я тоді хто?!
– Звичайний закоханий бовдур, який намагається заховати почуття під маскою благородства і обзиває всякого, хто бачить його справжнє обличчя.
– Замовкни! Не дай боги, почує! Я ж у батьки їй годжуся…
– Раніше треба було думати. До речі, відкрию величезний секрет – ти непогано зберігся. Такий от зразок істинного гартонця в розквіті сил. Шкода тільки, волосся обрізав, а то я тебе тут і розцілував би.
– Гидота!
– Звідки така самокритичність?
– То правду про вас із Радісом базікають…
– А це, мій гарячий гартонський друже, особиста справа одного правителя досить відомої країни. Крім того, кому, як не тобі, знати, наскільки важливі тісні міждержавні відносини?
– Дуже тісні?
– Угу. А ще максимально міцні і донезмоги теплі. Більш ніж дружні, одним словом. Тебе це не шокує?
– Я ж розумію – тут якийсь підступ.
– А якщо ти дізнаєшся, що у нас є спільна дитина?
– То все стане на свої місця.
– О, без образ? Ну, ходімо!
– Як без образ? А Рена?
– А Рені час влізти в розмову. Їй же хочеться пройтися гострим слівцем по твоїй ревнивій фізіономії. Підйом, відьмо!
Я підхопилася, не зовсім розуміючи, де ми і чи прокинулась я остаточно. Рехів не-людь! Він закричав на вухо, та так голосно, що напевно мертвий заворушився б. І сидить, виблискує зубами. Задоволений – не те слово!
