Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Пролунав глухий стукіт і металевий брязкіт. Я різко обернулася і побачила: Гент спіткнувся об камінь і розтягнувся на підлозі.
З його спини трохи збоку від хребта стирчав кінчик шаблі.
Мій погляд пробіг по завалу. Здається, забратися вгору важко, але можливо.
Тим часом гартонець сів, а я запізніло зрозуміла, що могла б запропонувати допомогу. Підбігти до нього, запитати, чи дуже боляче, витягнути клинок і перев'язати рану. Торкнутися губами його чола, перевіряючи, чи немає лихоманки, запевнити, що все буде добре…
– Досить мріяти, Рено, я ще не вмер, – в його голосі чулося роздратування.
Я усвідомила, що стою стовпом, і кинулася виконувати тільки що заплановане.
Ага, кинулася. І натрапила на холодний погляд синіх очей.
– Не дивися на мене як на труп, з яким ти не знаєш, що робити, – судячи з тону, Гент навіть не намагався жартувати. – Іди до Лана. Негайно!
Мої губи затремтіли. Чого-чого, а грубості я не очікувала. Ким він себе уявив, негідник? Ні, за кого він мене має?! Хіба можна кинути людину в такій ситуації? Пораненого, знесиленого, без зброї… Гаразд, не людину, суть не в тому!
– Якщо ти не підеш, – злим шепотом продовжив Гент, – нам обом кінець, тому що я буду змушений захищати тебе.
– Та ти себе не в змозі захистити, дурню! – Ще трохи, і я б розплакалась.
– А хіба я людина? Стражу потрібна людська кров, мене він навіть не помітив би. – Перестук кісток чувся в кінці коридору. – Досить суперечок. Вирушай до свого кумира і дозволь мені вижити!
Відлуння кілька разів повторило відгомін ляпаса. Мого першого ляпаса… Подумати тільки, скільки всього сталося зі мною вперше відтоді, як я покинула рідний дім…
Страж вийшов з-за повороту. Він спритно шкутильгав навкарачки, і від його вигляду в мене серце пішло в п'яти. А коли за скелетом виповзла втрачена ним кінцівка, я просто заверещала.
– Забирайся до свого коханця, Рено, – зло наказав гартонець і взявся за руків’я, що стирчало з його живота, – отруюй йому життя.
Не впевнена, чи встигла б я вирушити хоч куди-небудь, однак доля розпорядилася по-своєму. Осипалися кілька дрібних камінчиків із завалу, метнулося біле волосся – і лежить Страж невисокою купкою кісток, жодна з яких не намагається ворушитися.
– Підкладаєш мені свиню, родичу? Дівчина, без сумніву, гарненька, та в мене своїх неприємностей вистачає. Чи ти особисто світляка запалював? – Лан хвацько увігнав казна-де знайдений меч у потерті піхви і повернувся до нас. – Ого! – Його очі аж на лоб полізли. – Як можна було програти свіжаку, та ще й недоробленому?
– Недоробленому? – разом перепитали ми з Гентом.
– Звісно. – Не-людь швидким рухом розстебнув сорочку гартонця і обмацав руків’я шаблі. Потік крові хлинув із новою силою. – Чиясь невміла підробка, що імітує Стража Сім'ї. Її неважко відрізнити, адже за основу взято кістяк людини. А за мною ганявся справжнісінький Страж – із тих, кого називають невразливими. Страшна така сутність, і навіть в очницях її горить вогонь, а грудна клітина…
– Забери її! – закричав Гент, та так, що біловолосий вампір скривився і демонстративно поколупався у вусі.
– Навіщо? – здивувалась я. – Небезпека минула, і тобі можна спокійно регенерувати.
– Так, навіщо? – підхопив правитель Старилісу. – З нею відновлення пройде значно швидше.
– Ти не розумієш… – почав було гартонець, але Лан різко висмикнув клинок.
Очі Гента налилися синім полум'ям, навколо голови розлилося слабке світіння. Губи ворухнулися, намагаючись щось сказати, тільки мені не вдалося розібрати ні слова.
– Він же помирає!
– Ще чого, – поблажливо кинув не-людь. – А тепер замри і не заважай мені.
Момент, коли гартонець стрибнув, я проґавила – надто вже пильно стежила за червоним потоком, що повільно стікав на підлогу. Здається, Гент хотів вчепитися мені в горло, але Лан виштовхнув на передній план мою руку… і я втратила тяму ще до того, як гострі зуби вп'ялися в зап'ястя.
