Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Але чому ви саме тут? – здивувався я. – Вхід в усипальницю нічних охороняється краще ніж скарбниця імператора!

Гном примружив маленькі очі:

– Де є вхід, там і вихід… або інший вхід. Невже ніхто не замислювався, звідки під Мелосом стільки катакомб? Тут кілька десятків ярусів, на кожному з яких легко розміститься містечко середніх розмірів. Легко здогадатися, що останній притулок нічних в іншому світі. У нашому рідному світі!

– Наче Сім’я запрошує сюди кожного зустрічного. – Зізнаюся, розміри усипальниці поставили мене в глухий кут ще під час першого її відвідування, але тоді я дивувався силі нічних, які влаштували таке… таке… ух, аж дух захоплює, як подумаю про масштаби!

– Однак ви не висловили надмірного подиву, з’явившись тут, – парирував співрозмовник. – Тому смію припустити, що з Сім’єю вас пов’язують тісніші взаємини, ніж ви говорите.

Він вказав на мене коротким пальцем! Сищик доморощений… Бач, як осмілів! Краще б на мої очі увагу звернув. Втім, ні, тоді мені довелося б і в цьому виправдовуватися. Що за життя? Хоч куди поткнись, скрізь винен.

– Я нічого не говорю, – мій тон заздалегідь відкидав будь-які заперечення, – а ось ви берете на себе занадто багато, шановний Мурр-ро.

Що не кажіть, та вдала зовнішність – половина успіху! У міру того, як мої брови зсувалися до перенісся, а лоб невдоволено хмурився, з гнома виходила самовпевненість.

– Так тримати, перевертню! – підбадьорив Керьял. – Ввічливо, але жодних натяків на слабкість.

Ну-ну, самі напросилися.

– Ба більше, – я таємничо стишив голос, – тільки вам хочу зізнатися, що сам Дайлен попросив мене розібратися з однією справою.

– З якою справою?.. – прошепотів коротун, заворожено спостерігаючи за кожним моїм рухом.

– З дуже важливою і абсолютно секретною справою, про деталі якої розповідати забороняє кодекс сищиків. Можу сказати, що в моєму звіті буде рябіти від слів «принцеса», «підступність» і «любов».

– Не перестарайся! – спинив нічний.

– О-о-о, – зацікавлено подався вперед гном, та так, що ледь не злетів додолу.

– Візьміть картоплинку, – щедро запропонував я, – і слухайте!

Через деякий час у «мого» довгобородого очі лізли на лоб від захвату з приводу знайомства з такою надзвичайною особистістю, як я.

Мало-помалу він зізнався, що ніколи раніше не бачив чоловіка (так-так, саме чоловіка!), який керував викраденням, а про його підручних може сказати ще менше. Якісь пройдисвіти різних рас, і людської теж. Вони заглядали лише під час годівлі, мабуть, впевнені, що нікуди жителям підземного світу не дітися. Гномки їх не цікавили, гноми – тим паче, тому ув’язнення проходило мирно, хоча й злиденно.

Я похвалив гнома за виняткову сміливість і кмітливість, на що він скромно зауважив, що завжди був запасливим. Здалося, це найвища похвала за гномівськими мірками, але розкотистий регіт Керьяла зародив у мені сумніви.

– А чим ви збираєтеся запастись, Мурр-ро? – хотілося б почути у відповідь щось на кшталт «Підтримкою» або «Союзниками», проте…

– М’ясом, – скромно зізнався довгобородий.

Я розсміявся, старанно ігноруючи холод у серці:

– Гноми не займаються людожерством!

– Ситі гноми, – уїдливо уточнив нічний.

– Ми не займаємося гноможерством, – спокійно запевнив коротун. – А хіба ви – гном? – Він облизався. – Картоплі занадто мало, пане… Без сумніву, світ багато втратить, залишившись без вас, але ті з нас, хто виживе, оспівають цю жертву в легендах. Дивіться, он майстер Ірані-го вже почав вибивати ваше ім’я на стіні.

– Час прощатися, – перервав свої веселощі Керьял. – Біжи!

І я зірвався з місця.

– Тіло візьми! – крикнув нічний

Наче у мене з пам’яттю проблеми. Чи наче я повернувся б!

***

{Рена}

Тяма просиналась повільно і неохоче. Я немов виринала із солодкого ранкового сну, коли сновидіння переплітаються з дійсністю. Було м’яко, тепло і затишно, як у домашньому ліжку, і тільки легкий шерех порушував ідилію… Навіть не шерех, а якийсь сторонній звук – тихий, та недоречний, а тому дратівливий. Стук гілок, що гнуться від сильних поривів вітру, мишеня під підлогою, пісні веселих сусідів після опівночі…

Потроху я почала розрізняти слова. Дивні слова, відверто кажучи, вони аж ніяк не асоціювалися з дійсністю.

– Ти козел! – злісний шепіт.

– Пахне скандалом. Міжнародним, – помітна насмішка.

– Начхати, але ти – козел! – скрип зубів.

– У Гартоні так висловлюють глибоку вдячність? – легке позіхання.

– Я тобі шию скручу! – безсила загроза.

– А сенс? – ледь чутний тріск.

– Боги! – вражений подих. – Ми так можемо?

– Навіщо одразу «боги»? Я просто Лан, – посмішка в голосі.