Відірвана від коренів - Наомі Новік
Серкан і я вже не могли зупинитися. Ми продовжували читання, спотикаючись в поспіху, перевертаючи сторінки так швидко, як могли. Але Виклик жадав свого темпу. І не бажав будуватися поспіхом. Будівля магії, яку ми зводили, хиталася від нашої швидкості, і нам загрожувала втрата нитки своєї власної історії. Виклик міг впасти у нашу свідомість і зруйнувати її.
З гучним ламаним тріском відійшов убік великий кут в нижній частині правої половинки дверей. Ще більше лоз вповзли всередину через отвір, більш товстих і довгих, розмотуючись. Деякі з них хапалися за зброю солдатів, виривали мечі з їхніх рук, відкидали тіла вбік. Інші знайшли важку балку дверей, згорнулися навколо неї і потягнули її вбік, повільно, дюйм за дюймом, поки вона не виковзнула з першого кронштейна повністю. Тоді таран за дверима вдарив знову, друга скоба відірвалася від дверей, і вони розійшлися, широко відкриваючись, збиваючи людей поблизу.
Марек був на іншій стороні, на коні, стоячи в стременах, і дув у ріг. Його обличчя було яскраве жагою крові і люті, і так наповнене ними, що він навіть не подивився, чому двері так раптово відкрилися. Лози заповзали в землю навколо сходів, у густі темні гнізда тіней по кутах і в щілини зламаних дверей, ледь помітних у ранковому світлі. Марек повів коня прямо вверх по сходах і через дверний отвір, і всі його лицарі ринули за ним. Їх мечі піднімалися й опускалися в кривавому дощі, і солдати барона були наколоті на списи. Коні зводилися і били ногами в повітрі, коли люди помирали навколо них.
Сльози падали з мого обличчя на сторінки книги. Але я не могла припинити читання. Потім щось мене вдарило, жорсткий удар, який вибив все моє дихання. Заклинання зісковзнуло з мого язика. Досконала тиша у вухах спочатку, а потім порожнистий відлунюючий рев навколо мене і Серкана заглушив всі інші звуки, не торкаючись нас; як ніби ми були безпосередньо у вузькому оці грози всередині якогось смерчу, сірий лютий дощ зашаленів навкруги, не торкаючись нас.
У повітрі і на підвищенні з'явилися тріщини, які почали відкриватися, розходячись, вони пройшли через книгу, через стілець, через поміст, через підлоги і стіну. Це не були тріщини в дереві і камені; це були тріщини в світі. Всередині них не було нічого, крім плоскої темної відсутності. Гарна золота будівля Виклику склалася у себе і затонула як камінь, зникаючий у глибокій воді. Серкан взяв мене за руку, витягнув з крісла і повів мене вниз з помосту. Стілець упав, як і весь поміст, і все відлетіло в порожнечу.
Серкан ще тримав заклинання, або, вірніше, утримував його на місці, повторюючи свою останню лінію знову і знову. Я намагалася повторювати за ним, тільки наспівуючи, але моє дихання зникало. Я відчувала себе дуже дивно. Моє плече пульсувало, але коли я подивився на нього, здавалося, що на ньому не було ніякої рани. Потім я подивилася далі, повільніше. Стріла виступала з мене, трохи нижче рівня моїх грудей. Я дивилася на неї спантеличено. Я не відчувала її взагалі.
Високі красиві вітражі вилетіли зі слабкими приглушеними ударами, коли тріщини досягли їх, утворивши душ з кольорового скла. Тріщини поширювалися. Солдати зникали в них з криками, які обривалися, коли їх поглинала темінь. Шматки кам'яних стін і підлоги зникали теж. Стіни вежі застогнали.
Серкан тримав решту заклинання на межі, ледь-ледь, як людина, що намагається контролювати збожеволілого коня. Я спробувала відштовхнути його магію, щоб зупинити це божевілля. Він підтримував мене, всю мою вагу, його рука охоплювала мене залізним обручем. Мої ноги не відчували підлоги. Мої груди почали боліти аж тепер, різким шокуючим болем, як ніби моє тіло нарешті прокинулося і зауважило, що щось дуже сильно не так. Я не могла дихати, не могла кричати, і не міг вдихнути досить повітря. Солдати все ще боролися в декількох місцях, а інші просто бігли з вежі, намагаючись утекти від простору всередині, який руйнувався. Я побачила Марека на ногах, він звільнився від свого мертвого коня, який намагався перестрибнути через щілину, яка була на підлозі перед ним.
Між зруйнованими дверима з'явилася королева, у сяючому позаду неї білому світлі, і на мить я подумала, що замість жінки там було серце-дерево, зі сріблястою корою, яка тяглася від підлоги до стелі. Потім Серкан потягнув мене на сходи, і повів вниз. Вежа здригалась, і камені скочувалися по сходах позаду нас. Серкан виспівував свою останню лінію заклинання з кожним кроком, зберігаючи заклинання від остаточного розриву і я не могла йому допомогти.
* * *Я знову відкрла очі і побачила Касю на колінах поруч зі мною, стривожену. У повітрі було повно пилу, але тремтіння стін нарешті припинилося. Я притулилася до стіни підвалу; ми перебували під землею. Я не пам'ятала, як пройшла решту шляху вниз по сходах. Поруч барон кричав і давав вказівки кільком вижилим солдатам; вони штовхали стійки для вина і котили бочки, будуючи барикаду в нижній частині сходів, більша частина яких розсипалася каменем. Я могла бачити сонячне світло, що летіло зверху вниз, з повороту наверху сходів. Серкан був поруч зі мною, все ще повторюючи ту ж лінію, знову і знову, його голос захрип.
Він поставив поруч мене замкнену шафку з металу; з підпалинами навколо ручки і жестом попросив Касю відкрити її. Вона взялася за ручку. Зі щілини замка вирвалося полум'я і оточило її руки, але вона
