Сяйво - Стівен Кінг
Джек кричав на неї:
— Не смій зачиняти двері! Кляте стерво, не смій зачинятися!
Вона із тріском зачинила їх і засунула засув. Пальці лівої руки навмання рилися в мотлоху, що валявся на столику, скинули монетки, і ті розсипалися на підлогу. У ту мить, коли, просвистівши в повітрі, молоток гупнув по дверях та;<, що вони задрижали, Венді схопила зв'язку ключів. Із другої спроби ключ увійшов у замок. Вона повернула його вправо. Клацнув язичок замка, Джек закричав. Молоток голосно гупав у двері, і Венді здригнулася й позадкувала. Як Джеку вдається це, адже в нього у спині ніж? Звідки він бере сили? їй хотілося заволати в замкнені двері: «Чому ти живий?»
Замість цього вона повернулася до дверей спиною. Доведеться їм із Денні заховатися у ванній, що примикає до спальні, й замкнутися — на випадок, якщо Джек справді зуміє вломитися в кімнату. У неї в голові промайнула дика думка про втечу через шахту ліфта для доставки їжі, але Венді відмовилася від неї. Денні досить малий, щоб пролізти туди, але управляти мотузками вона не зуміє. Хлопчик може упасти вниз і розбитися. Ні, доведеться у ванну. А якщо Джек вломиться й туди...
Але думати про це вона собі не дозволила.
— Денні, любий, ну ж бо, прокидайся...
Але ліжечко було порожнє.
Коли Хлопчик заснув міцніше, вона накинула на нього простирадло й ковдру. Тепер вони були відкинуті.
— Я до тебе доберуся! — вив Джек. — Я до вас обох доберуся!
Кожне слово підкріплювалося ударом молотка, але Венді ігнорувала і одне й інше. Уся її увага зосередилася на порожньому ліжечку.
— Ану, виходь! Відчиняй ці кляті двері!
— Денні? — прошептала вона.
Звичайно... коли Джек напав на неї, малий відчув це — адже він завжди почував сильні недобрі емоції. Можливо, все це навіть приснилося йому в кошмарі. Денні заховався.
Венді незграбно впала на коліна, перетерпівши ще одну хвилю болю, що накотила від ноги, яка кровоточила й роздулася. Вона заглянула під ліжко. Нічого — пил і тапочки Джека.
Джек верескливо вигукнув її ім’я, садонув молотком у двері, й на паркет упала довга тріска, що відскочила від них. Від наступного удару двері огидно крекнули, розколюючись; із таким звуком відлітають тріски від сухого поліна. Крізь діру влетів закривавлений молоток — тепер він і сам тріснув, праворуч на голівці була вм’ятина, — потім молоток забрали і знову обрушили на двері — так, що по всій кімнаті розлетілася дерев’яна шрапнель.
Венді, хапаючись за бильце ліжка, звелася на ноги й закульгала в інший кінець кімнати до шафи. Зламані ребра встромилися в неї, змусивши застогнати.
— Денні?
Венді нестямно змахнула вбік вішалки з одягом. Щось зісковзнуло й зі дзенькотом упало на підлогу. У шафі Денні не виявилося.
Вона закульгала до ванної й, діставшись до дверей, оглянулася. Молоток знову пробив двері наскрізь, розширивши пролом, а потім з'явилася рука — вона обмацувала засув. Венді з жахом зрозуміла, що забула в замку всю зв'язку ключів Джека.
Рука ривком відсунула засув і наткнулася на ключі. Вони весело задзвеніли. Рука переможно стиснула їх.
Венді, схлипуючи, пошкутильгала у ванну й зачинила двері в той момент, коли у двері спальні, що розчинилися навстіж, із криком ввалився Джек.
Вона засунула защіпку й повернула пружинний замок. І судорожно оглянулася. Ванна була порожня. Денні не було й тут. Але, мигцем побачивши в дзеркальці аптечки своє вимазане кров'ю, перелякане обличчя, Венді зраділа. Вона завжди вважала, що дітям не слід бути присутнім навіть при дрібних сутичках батьків. А та істота, яка зараз бешкетувала в спальні, трощачи й перевертаючи меблі, могла зрештою знесиліти раніше, ніж зуміє знайти її сина. «Можливо, — подумала Венді, — я можу нашкодити цій тварюці ще дужче . може, і вбити її».
Вона швидко сковзнула поглядом по серійній порцеляновій поверхні ванни, відшукуючи те, що могло б слугувати зброєю. Шматок мила... але, навіть якщо загорнути його в рушник, ним навряд чи вб'єш, подумала вона. Все інше було пригвинчене до підлоги. Господи, невже вона нічого не може зробити?
За дверима під акомпанемент безупинних тваринних звуків Джек хрипко викрикував, що «вони своє отримають», «заплатять за те, що з ним зробили». Він «покаже, хто тут хазяїн». Вони обоє «нікчемні щенята».
Із глухим стукотом упав програвач. Гулко розлетівся кінескоп старого телевізора. Задзвеніла шибка. Під двері ванної потягнуло холодним протягом. Рівний глухий удар — зі зсунутих разом ліжок, де вони спали удвох, зірвали матраци. Джек навмання лупив по стінах молотком — бум, бум, бум.
Однак у завиваючому бурмотінні, роздратованому й скривдженому голосі не було нічого від нинішнього Джека. Голос то скиглив, сповнений жалю до себе, то заходився страшним, трагічним криком. Це нагадувало Венді ті крики, які іноді вона чула в геріатричному відділенні29 лікарні, де якось працювала влітку, закінчуючи школу, і в неї мороз пішов по шкірі. Старече слабоумство. Джека більше не було. Вона чула божевільний голос самого «Оверлука».
Молоток із тріском гупнув у двері ванної, вибивши великий шматок тонкої фільонки. На Венді витріщилася половина зосередженого обличчя божевільного. Рот, щоки, горло вкривала кривава піна. Єдине око, що виднілося в дірі, було малюсіньке, як у поросяти, і поблискувало.
— А тікати тут нікуди, курво, — важко видихнула ця істота розтягнутими в посмішці губами. Молоток знову опустився, друзки бризнули у ванну й у дзеркало на дверцятах аптечки...
(Шаптечка!!!)
Венді, зойкнувши в розпачі, забула на якийсь час про біль, обернулася й розчинила дверцята аптечки. Вона заходилася ритися у вмісті шафки, позаду хрипкий голос волав: «Іду, іду! Ось я йду, свиното!» Істота кромсала двері, як скажена машина.
Пальці Венді в божевільному темпі перебирали баночки й пляшечки — сироп від кашлю, вазелін, шампунь на трав’яній есенції «Клеройл», перекис водню, бензокаїн... вони падали в раковину, розлітаючись на друзки.
У ту мить, коли Венді почула, як рука Джека знову просунулася в пошуках замка й клямки, її пальці стиснули коробочку з небезпечними лезами.
Хрипко, часто дихаючи, Венді вийняла бритву. Вона
