Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
— Отакої! — похитала головою Ріана. — Я про це не подумала.
А Ейрін полегшено зітхнула. Отже, на хибно витлумачене пророцтво, яке мало не коштувало їй життя, знайшлося інше пророцтво — рятівне для неї. З цього приводу сестра Аверлін могла б сказати, що світ завжди прагне до рівноваги. Чи, може, ще скаже, коли про все дізнається…
— Судячи з того, що ви дісталися сюди, — промовила Ейрін, — Колвин усе-таки зберіг здатність орієнтуватися в Тиндаярі. Сподіваюсь, він зможе відшукати годяще місце для виходу, щоб ми нічого не зруйнували.
— Він не зможе, зате я знайду, — сказала Ріана. — Зараз ми під океаном, треба трохи далі на північ. Правда, через почвар ми могли відхилитися, та це не біда. У крайньому разі, подамося на схід, до Абраду, і за формою узбережжя визначимо наше розташування. Далі знайдемо Карфирдін, він майже на одній широті з Абервеном, і відміряємо від нього двісті дев’яносто миль на захід.
Поки вона це говорила, Ейрін дивилась на неї широко розплющеними очима.
— То ти орієнтуєшся в Тиндаярі?!
— Так, трохи орієнтуюсь. Хоч далеко не досконало, широту та довготу визначати не можу, але знаю сторони світу й відчуваю рельєф земної поверхні.
— Завдяки мечу? — здогадалась Ейрін.
— Атож. Дуже корисна знахідка… чи то подарунок — не знаю, як його назвати. Коли виберемось, я все тобі розповім. А тепер ходімо.
Вона розвернулась і впевнено рушила вперед. Ейрін пішла за нею і кроків через десять помітила аркуш паперу з пророцтвом, який лежав лише трохи лівіше від обраного Ріаною напрямку.
— Тут Східна бухта. Абервен на заході, але він нам не потрібен. Ми ж не хочемо здійняти тривогу й поставити на вуха все місто. Гадаю, згодиться погодна станція. Її околиці я добре знаю. Вони безлюдні, там немає ні будівель, ні великих дерев.
Ріана повільно пройшла ще кілька кроків, вдивляючись у темряву над собою, відтак зупинилася і стала тупцювати майже на одному місці, лише трохи соваючись то в один, то в інший бік.
А Ейрін тим часом підійшла до аркуша, який виявився на диво неушкодженим, хоч по ньому, мабуть, потопталося чимало потвор. Після коротких вагань вона підібрала його, попередньо очистивши чарами, і повернулась до своїх супутників.
Ріана нарешті зорієнтувалася, скерувала вістря меча вгору, і з нього вихопився потужний білий промінь. Ейрін квапливо відвела погляд, бо її й досі поривало детально розбиратись у всіх нових плетивах, вишуковуючи в них знайомі елементи. А зараз вона почувалася надто слабкою, щоб зазирати до своєї „книги заклять“.
Шимас аб Нейван зацікавлено дивився на аркуш у її руці. Схоже, він належав до того типу людей, які не могли пройти повз жодне написане слово, не прочитавши його.
— Знайшли щось цінне?
— Гадаю, що так. Тобто, не знайшла, а повернула. До речі, це якраз із вашої парафії. — Ейрін простягнула йому аркуш. — Тут пророцтво, через яке одна чорна чаклунка закинула мене в Тиндаяр. І вона щиро вірила, що цим рятує світ.
Професор узяв у неї аркуш і почав читати. Ріана не звертала на них уваги, цілком зосередившись на прокладанні тунелю. А Ейрін обережно стала вивчати чари, що з ніг до голови огортали чаклуна. Це було цілком безпечне заняття, бо вони виявилися абсолютно незнайомими й не викликали в неї жодних асоціацій. Вона взагалі не уявляла, як їх можна відтворити. Єдино їй вдалося з’ясувати, що ці чари не належать самому професорові, а виходять від його сріблясто-сірого плаща із золотою застібкою у вигляді восьмикутної зірки.
Дочитавши текст, Шимас аб Нейван верифікував його, а отримавши позитивний результат, спрямував на Ейрін похмурий погляд.
— Нічого лиховіснішого я ще не зустрічав, — несподівано хрипко заговорив він. — Отже, ця чаклунка стала служити Ан Нувінові через пророцтво? А згодом вирішила, що ви і є та друга жертва? Я правильно все зрозумів?
— В усякому разі, я зрозуміла це так, — відповіла Ейрін. — Звичайно, сама Ґлиніш нічого не пояснювала, лише дала прочитати пророцтво, сказавши, що отримала його від своєї знайомої…
— Ґлиніш? — урвала її Ріана, яка все ж дослухáлася до їхньої розмови. — Часом не Ґлиніш вер Лейфар?
— Так, вона. Ти її знаєш?
— Коли я вивчала в Івін алхімію, Ґлиніш була її асистенткою… Неймовірно! Хто б міг подумати… — Білий промінь згас, Ріана опустила меч і спрямувала вгору цілу низку беззмістовних плетив. — Це просто сиґнал, — пояснила вона. — На випадок, якщо чаклунки зі станції помітили тунель. Відчувши відьомські чари, вони не будуть панікувати. Першим підете ви, професоре. Далі ти, Ейрін, потім Колвин. А я вас прикриватиму.
Ейрін не стала заперечувати, хоча й розуміла, що такий порядок свідчить про недовіру Ріани до її вміння левітувати. Було цілком очевидно, що професор мав у разі потреби підхопити Ейрін у земному світі й не дати їй знову провалитись у Тиндаяр, а сама Ріана залишалася, щоб страхувати її внизу від можливого падіння.
Шимас аб Нейван став під тунель і з надзвичайною легкістю, ніби був невагомий, помчав угору. Трохи зачекавши, Ейрін зайняла його місце й зосередилася на кружальці маґічного світла в незбагненній височині над нею. Зорієнтуватися виявилось неважко — потік