Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

Коли ми виїжджали на бульвар, я раптово побачила вже знайомого священика, він проводжав поглядом нашу машину, високо піднявши над головою молитовник у шкіряній обкладинці.

Емі сидів на колінах у Клюса скуйовджений і жалюгідний. Зараз він більше ніж коли-небудь був схожий на звичайного кота, тільки зіниці відсвічували чомусь не зеленим, а синім. Як справжній кіт, він ішов, не запитуючи, і повертався, коли хотів, однак останнє зникнення явно не пішло йому на користь. Я погладила по спині переляканого бідолаху. «Няв», — протяжно занив він і раптом видав ображено: «Філіп гнав Емі!»

Я спіймала в дзеркалі очманілий погляд водія й зрозуміла, що пасажири з котом, який розмовляє, негайно будуть описані в поліцейській дільниці. По спині прокотився холодок: чи встигнемо ми полетіти?.. Але тут несподівана думка змусила мене підскочити. Філіп в Амадані?! Помічник анеморського мага в Амадані?!

— Зупиніть!

Таксист загальмував так різко, що Афарас ледь не врізався в лобове скло. Я кинула таксистові кредитку, не чекаючи здачі, вискочила з машини й витягла за собою Клюса разом із Емі, який вчепився в мого братика.

— Що трапилося? — запитав Афарас, відкриваючи дверцята.

Замість відповіді я рішуче покрокувала до скверу, де грілися на сонці няньки з дітьми, які дрімали в колясках. Машина від’їхала, Афарас наздогнав нас за кілька кроків. Я глянула на його довготелесу фігуру, приклад автомата, що випирав з-під светра, й важко зітхнула. Для тієї справи, що я збиралася здійснити, янваєць не годився. Охоронець мені знадобиться справжній, здатний відрізнити парасольку від габрілайської шпаги й не дуже розбірливий у засобах.

— Що трапилося? — повторив Афарас.

— Повертайтеся в Анемор. Ми залишаємося в Амадані.

Обличчя Афараса відобразило поперемінно здивування, потім прикрість, потім рішучість.

— Я теж залишаюся! — заявив він. — Я за вас відповідаю.

— Перед ким?

— Перед… Дімом.

Діму було вже однаково, але я про це говорити не стала: Клюс посилено крутив головою, ловлячи кожне наше слово. Дорого я б дала, щоб хтось доглянув брата, поки я вирушу до Філіпа! Якби янваєць мав хоч краплю вправності Діма Фута… Ні. Не залишу Клюса на цього… дзеркальника, у Дано Іта найманців вистачить. Що ж робити, Ламасе, що мені робити?!

— Ти ж взагалі вмієш стріляти, приятелю? — Клюс вимогливо ткнув пальцем у живіт янвайця, ледве не зачепивши автомата. — У нас із Естою купа ворогів.

— Звичайно, приятелю, — Афарас навіть сполотнів від образи. — Звичайно, я вмію стріляти.

Я сильно в цьому сумнівалася, більше того, у мене були всі підстави підозрювати нашого янвайського друга у вихвалянні. Одна справа — використати людину як нічного сторожа у відносно безпечному містечку й зовсім інша — свідомо підставляти чужу голову під неприємності. Так, ми сіли в його машину, але це не значить, що він має розбиватися решту життя. Вистачить і нас із Клюсом.

— Отті, ви не любите чаклунства, ми з братом для вас кепська компанія.

— Не вір їй, приятелю, Ламас так і не навчив її чаклувати! — зовсім холоднокровно повідомив братик. — Просто вона хоче від тебе відкараскатися.

Найближча нянька — пухка білява дівиця в сірому картатому пальті й капелюшку «коробочка» перестала колисати дитину і вся обернулася на слух. Емі сердито засичав у її сторону. Я прискорила кроки. Ой, не встигнемо ми добратися до Філіпа!

— Відкараскатися від мене не так просто, — заявив янваєць. — Та й чи потрібно, якщо в цьому місті у вас немає жодного знайомого?!

Тут він помилявся, ми вже мали силу-силенну знайомих, але в певних колах. Невідомо, що гірше.

Сонце пригрівало не на жарт, і я б із задоволенням зняла накидку, але не хотіла привертати увагу зустрічних дам своєю відтягнутою кишенею спідниці. Досить того, що на Афараса косували всі, кому не лінь. Няньки сумлінно «строїли» йому очі, однак він був занадто захоплений суперечкою, щоб на це зважати. Так, якби не свято Місяця, неодмінно випросила б у Дано Іта посаду парадного шофера королівського двору! Білий мундир з позументами янвайцю б личив… Шкода, що в мене так мало часу.

Перспектива була ще занадто туманна, я просто боялася думати про неї всерйоз, але не можна втратити навіть такий незначний шанс. Я собі цього не прощу!

— Їсти хочу! — голосно заявив Клюс.

Якби він так їв вдома, давно б мав янгольські пухкенькі щічки! Ми ж поснідали в готелі! Втім, про що я говорю: останнім часом ми ведемо настільки бурхливий спосіб життя, що калорії витрачаються на одні емоції. По-моєму, Клюс має поганий вигляд після цієї проклятої лікарні. Навіщо я взяла його туди? А де було залишити?..

— Зрештою, мене найняв сам король! Вірно, приятелю? Ти ж кликав мене в охоронці?

Клюс кинув кота на землю, упер руки в боки й подивився з-під насуплених брів спочатку на Афараса, потім на мене:

— Якщо ви, двоє, не перестанете лаятися й зараз же не знайдете де-небудь їжу…

З королем краще не сперечатися, навіть якщо це твій власний брат. Маленьке кафе в самому центрі скверу мало в меню гарячі котлети й цілком пристойний вибір напоїв для дорослих, однієї дитини й одного нелюдя.

Барвиста вивіска «Амаданські няньки» спочатку трохи збентежила мене, але Афарас, ретельно розпитавши поліцейського, запевнив, що під нею ховається саме те, що нам потрібно. Після розмови з бездоганно ввічливим парубком-клерком, нас запросили пройти