Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Ь ПІДТВЕРДЖ
ЗДАЄТЬСЯ ДОВОЛІ
КОД ШТАМУ 848-АВ
КЕМПІОН, (ЖІН.) САЛЛІ
АГЕНТ МУТУЄ ТА МІНЯЄТЬСЯ.
ВИСОКА/НАДЛИШК. ЛЕТАЛЬНІСТЬ
РИ ЦЬОМУ ЗАРАЗЛИВІСТЬ ОЦІНЮЄТЬСЯ В
ПОВТОРЮЮ 99,4 %. ЕПІДЕМЦЕНТР В АТЛАНТІ
РОЗУМІЮТЬ. ЦІЛКОМ ТАЄМНО БЛАКИТНИЙ КОНВЕРТ.
КІНЕЦЬ Р-Т-222312АСтаркі натиснув на кнопку під середнім екраном, і зображення вигулькнуло з лячною раптовістю, яку гарантувала якість техніки. Воно показувало західну каліфорнійську пустелю, камера дивилася на схід. Було порожньо й безлюдно, однак, підфарбована червоно-пурпуровими тонами інфрачервоної зйомки, ця порожнеча здавалася моторошною.
«Він там, просто попереду, – думав Старкі. – Проект “Синь”».
Страх знову спробував захопити його свідомість. Старкі сягнув рукою в кишеню й дістав блакитну пігулку. Його дочка називала їх «колесами». Та назви не мали значення, а от ефект – інша річ. Він ковтнув пігулку всуху, і його мармурове обличчя на мить скривилося.
Проект «Синь».
Він поглянув на інші сліпі монітори, а тоді ввімкнув їх усі. № 4 та № 5 показували лабораторії. На четвертому була лікувально-профілактична, а на п’ятому – вірусної біології. У ВБ-лабораторії було повно кліток із тваринами – в основному морськими свинками, макаками резус та кількома собаками. Здавалося, ніхто з них не спав. У лікувально-профілактичній лабораторії безперестанку крутилася маленька центрифуга. Старкі жалівся на це. Гірко жалівся. Було щось лячне в тому, як та центрифуга крутилася собі, весело й без угаву, поки поряд, наче звалене сильним вітром опудало, лежав мертвий доктор Езвік.
Йому пояснили: центрифуга під’єднана до тієї ж мережі, що й світло, тож, якщо її вимкнути, світло теж згасне. А ті камери не оснащені інфрачервоними фільтрами. Старкі зрозумів. Раптом приїде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелівського лауреата, що лежить на глибині чотириста футів під пустелею менш ніж за милю від них? Вимкнемо центрифугу – вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22».[22]
Він ковтнув іще одне «колесо» та подивився на монітор № 2. Цю картинку він любив найменше. Йому не подобався чоловік з обличчям у тарілці супу. Лиш уявіть, що до вас хтось підходить і каже: «Решту вічності ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зі старим жартом «торт у пику» – коли таке трапляється з тобою, це геть не смішно.
Монітор № 2 показував кафетерій проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно між змінами, і в кафетерії було мало людей. Він подумав, що їм було байдуже, де помирати: у кафетерії, спальнях чи своїх лабораторіях. Однак той чоловік з обличчям у тарілці…
На підлозі біля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловік і жінка в синіх комбінезонах. Чоловік у білому комбінезоні розпластався поряд із музичним автоматом «Сібурґ». За столами було дев’ятеро чоловіків та чотирнадцять жінок – дехто повалився на стіл біля тістечок «Твінкіз», дехто й досі стискав закляклими руками стаканчики від спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до іншого кінця зали, сидів чоловік, у якому впізнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зі шматочками філе від «Кемпбеллз».
На першому моніторі був лише цифровий годинник. До 13 червня всі позначки на ньому мали зелений колір. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 – показував циферблат.
13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.
Ззаду коротко продзижчало.
Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив на підлозі роздруківку й поклав її на стіл.
– Заходьте.
То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкіра посіріла. «Нова партія поганих новин, – з блаженним спокоєм здогадався Старкі. – Певне, ще хтось пірнув у тарілку холодного супу зі шматочками філе».
– Привіт, Лене, – тихо промовив він.
Лен Крейтон кивнув.
– Біллі. Це… Господи, навіть не знаю, як сказати вам.
– Кажи слово за словом, солдате.
– Мужики, які мали справу з тілом Кемпіона, здали попередні аналізи в Атланті, і новини геть кепські.
– Що, всі?
– П’ятеро – точно. Лише в одного чоловіка поки що негативні результати – його звати Стю Редман. Однак, наскільки можна судити, сам Кемпіон був тривалий час негативним.
– Якби Кемпіон не втік… – сказав Старкі. – Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.
Крейтон кивнув.
– Продовжуй.
– Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.
– А преса, журналісти?
– Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибірка.
– Що ще?
– Одна дуже серйозна проблема. У нас є офіцер дорожньо-патрульної служби Техасу на ім’я Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузенові належить автозаправна станція, на якій опинився Кемпіон. Він заїздив туди вчора вранці, аби попередити, що приїде служба охорони здоров’я. Ми зловили його три години тому, і зараз його везуть до Атланти. Та за свою зміну він устиг об’їздити половину східного Техасу. Одному Богу відомо, зі скількома людьми він контактував.
– Трясця твоїй матері, – проговорив Старкі, і його шокувала водяниста слабкість голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонці й прокотилися всеньким його тілом. «Заразливість – 99,4 %», – подумав він. Ця думка божевільно кружляла в його голові. І це означало надлишкову летальність у 99,4 %, бо людський організм не виробляв необхідних антитіл, аби зупинити мінливий вірус. Щоразу, як організм виробляв потрібне антитіло, вірус просто набував дещо іншої форми. І з цієї самої причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.
99,4 %.
– Господи, – сказав він. – Це все?
– Ну…
– Ну ж бо, договорюй.
І тоді Крейтон тихо промовив:
– Геммер мертвий, Біллі. Самогубство. Прострелив око службовим пістолетом. На столі – звіти щодо проекту «Синь». Гадаю, він вирішив, що вони цілком замінять передсмертну записку.
Старкі заплющив очі. Вік Геммер – це ж його похресник. Точніше, був ним. І як сказати про це Сінтії? Сінді, мені шкода. Сьогодні Вік пірнув у тарілку з холодним супом. Ось, візьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив із коробкою. І ще хтось забув увімкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок із лишком секунд, та цього вистачило. Такі коробки в нас називають «нюхачем».[23] Їх виготовляють у Портленді, штат Ореґон, контакт у Міністерстві оборони № 164480966. Коробки збирають в окремих приміщеннях жінки-спеціалісти, і вони виконують свою роботу, не здогадуючись про її подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготує на вечерю, а той, хто мав би наглядати за її роботою, обмірковував, як би вигідніше продати сімейну автівку. Менше