Українська література » Фентезі » Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
ще й міським коронером, відмовився розголошувати здогади стосовно причин смерті нещасних.

– Проте це не холера. І навіть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тоді ви про все прочитаєте в газеті.

«Жалюгідний малий пиздюк», – думав Норм, вбираючись у вчорашній одяг. Головний біль так розійшовся, що аж очі сліпило. І краще б малеча мовчала, інакше ґамнягатимуть уже про поламані пальці. І чого в біса школа не цілий рік?

Він подумав, чи не заправити сорочку, а потім вирішив, що президент сьогодні однаково не завітає, і почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зі східного вікна.

Над плитою співав потрісканий приймач «Філко»:

 

Та сонце-сонце, скажи-но мені врешті:

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він – людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

 

Певне, якщо по місцевій музичній станції крутять подібний ніґерський рок-н-рол, справи геть погані. Норм вимкнув радіо, перш ніж це виття розкололо йому голову. Біля приймача лежала записка – він узяв її та примружив очі.

Любий Норм

Саллі Ходжес каже що їй треба щоб хтось посидів з дітьми а вона дасть мені долар. Повернуся до обіду. З’їш сосиску як зголоднієш. Люблю тебе коханий.

Лайла

Норм поклав папірець на місце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий біль заважав думати. Няньчити дітей… за долар. Няньчити дітей Ральфа Ходжеса.

Його мізки повільно склали докупи три основні елементи. Лайла пішла бавити трьох дітей Саллі Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббі з Люком. Господи, ну й кепські часи настали, якщо мужикові доводиться сидіти вдома й підтирати носи дітлахам, аби його дружина могла видряпати собі якийсь паршивий долар – за нього навіть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злість, і від цього голова розболілася ще більше. Він повільно дочапав до «Фриґідера», купленого ще тоді, як він отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та відкрив його. На більшості полиць було порожньо, крім недоїдків, які Лайла позакривала в судки. Він ненавидів ті судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилі… людська їжа відсутня. Самі лише судки й три жалюгідні сосиски, замотані в плівку. Він нахилився та придивився до них, відчуваючи, як до болючої пульсації домішується знайомий безпорадний гнів. Сосиски були схожі на відтяті члени пігмеїв, які жили або в Африці, або в Піденній Америці, або хер зна де ще. Та однаково їсти йому не хотілось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався він геть паскудно.

Норм підійшов до плити, черконув сірником об лист прицвяхованого до стіни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тоді сів і тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим він ледь устиг вихопити із задньої кишені носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклів. «Застудився», – подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навіть не подумав про слиз, що струменів із носа Кемпіона минулого вечора.

* * *

Геп саме порався в оглядовій ямі та чіпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тоні Леонмінстера, а Вік Пелфрі сидів, відкинувшись у похідному розкладному кріслі, спостерігав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхідний дзвіночок.

Вік примружився.

– Це з поліції штату, – мовив він. – Схоже, це твій кузен. Джо Боб.

– Окей.

Геп виліз з-під «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчіркою. По дорозі він сильно чхнув. Геп ненавидів хворіти влітку. Найгірша застуда – літня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом під шість із половиною футів, стояв біля заду патрульної машини й заправлявся. За ним виднілися три колонки, які минулого вечора зчесав Кемпіон, – вони лежали акуратним рядочком, наче мертві солдати.

– Гей, Джо Бобе! – Геп вийшов на вулицю.

– Гепе, курвалю, – озвався Джо Боб. Він поставив заправний пристрій в автоматичний режим і переступив шланг. – Тобі пощастило, що заправка на місці.

– Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, і вимкнув колонки. А іскор було вдосталь.

– Однаково пощастило, дай Боже. Слухай, Гепе, я завітав до тебе не лише заправитися.

– Справді?

Джо Боб метнув погляд на Віка – той стояв у дверях станції.

– Цей старигань теж тут учора був?

– Хто, Вік? Та він заходить мало не щовечора.

– А вміє тримати рот на замку?

– Атож. Старий, та мізки на місці.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив із пістолета пального ще центів на двадцять, повісив його на колонку, вимкнув її та повернувся до Джо Боба.

– Ну? То що там у тебе?

– Краще зайдімо. Думаю, твоєму старому кентові теж буде цікаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати решті з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового приміщення.

– Доброго ранку, офіцере, – привітався Вік.

Джо Боб кивнув.

– Будеш каву, Джо Бобе? – спитав Геп.

– Та ні. – Він подивився на них важким поглядом. – Річ у тім, що я не знаю, чи зраділо б моє начальство, якби дізналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завітають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

– Хто завітає, офіцере? – перепитав Вік.

– Народ із Департаменту охорони здоров’я, – сказав Джо Боб.

– О Йсусе, то таки холера. Так і знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

– Джо Бобе?…

– Та нічого я не знаю.

Поліцейський сів на один із пластикових стільців марки «Вулко». Його худорляві коліна стирчали мало не до шиї. Джо Боб дістав із нагрудної кишені пачку «Честерфілда» й закурив.

– Однак Фіннеґан, наш коронер…

– Сраний розумник, – прошипів Геп. – Бачив би ти, Джо Бобе, як він тут походжав учора. Наче індик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-наліво.

– Ще б пак, велике гівно в малому відрі, – погодився Джо Боб. – Так от, він покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпіона, а тоді вони вдвох покликали ще одного лікаря – його я не знаю. Потім зателефонували до Х’юстона. І десь о третій ночі приземлилися в тому невеличкому аеропорту біля Брейнтрі.

– Хто приземлився?

– Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

– Мойсей-сенсей, – перелякано бовкнув Геп.

– Епідемцентр – федеральна установа, – сказав

Відгуки про книгу Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: