Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Чому? – спитав він. – Френ…

– Мені потрібно над цим подумати. І я не збираюсь обговорювати причини відмови, тому що наразі сама не знаю.

– Ти мене не кохаєш, – пригнічено сказав він.

– У більшості випадків шлюб і кохання несумісні. Обери інший варіант.

Запанувала тривала мовчанка. Джесс покрутив у пальцях іще одну цигарку, але не підкурював її. Нарешті він мовив:

– Я не обиратиму знову, Френні, бо ти не хочеш обговорювати це питання. Наразі ти просто знущаєшся з мене.

Ці слова до неї пробилися. Вона кивнула.

– Можливо, так і є. Та в останні кілька тижнів мені було геть непереливки. А ось ти в нас Джо Коледж[17] до самісіньких кісток. Якби на тебе накинувся грабіжник, ти б заходився читати йому лекцію прямо на місці.

– Та ж заради Бога…

– Обирай наново.

– Ні. Ти свої причини вже по поличках розібрала. Можливо, мені теж потрібен час на роздуми.

– Окей. А тепер відвези мене на стоянку. Там я тебе висаджу: у мене ще є деякі справи.

Геть спантеличений, він витріщився на неї.

– Френні, я приїхав сюди на велику із самого Портленда. Якраз за містом зняв номер у готелі. Думав, проведемо вихідні разом.

– У твоїй готельній кімнаті. Ні, Джессе. Ситуація змінилася. Тож сідай на свій десятишвидкісник і катай назад у Портленд, а коли трохи подумаєш над нашим питанням, дай знати. Поспішати нема куди.

– Перестань на мені їздити, Френні.

– Ні, Джессе, це ти на мені поїздив, – зненацька люто й гнівно огризнулася вона, і тоді він легенько ляснув її по щоці тильним боком долоні.

Джесс ошелешено вирячився на неї.

– Пробач мені, Френ.

– Прийнято, – проговорила вона безбарвним голосом. – Рушай.

Назад до пляжної стоянки вони їхали мовчки. Вона сиділа, склавши руки на ногах, і дивилася на латки океану, які проблискували між котеджами, що вишикувалися трохи на захід від хвилеріза. На її думку, вони скидалися на низку бомжарень. Кому належали ці будинки зі сліпими вікнами, які досі зачиняли віконниці, відгороджуючи помешкання від літа, яке офіційно розпочнеться лише за тиждень? Професор із Массачусетського технологічного. Лікарі з Бостона. Юристи з Нью-Йорка. Ці будинки не були чимось важливим для своїх власників, чиї статки облічувалися семи-, а то й восьмизначними числами. Та якби сім’ї, яким вони належали, переїхали сюди, людиною з найнижчим коефіцієнтом інтелекту на пляжній дорозі став би паркувальник Ґас. У дітлахів були б десятишвидкісні велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знуджені фізіономії, ходили б із батьками на вечері з лобстерів та відвідували б міський театр Оґанквіта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у літніх сутінках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красиві кобальтові спалахи, що виблискували поміж нагромаджених один біля одного будинків. На очі набігли нові сльози й розмили контури предметів у її полі зору. Невеличка біла хмаринка зі сльозами.

Під’їхали до стоянки, і Ґас махнув їм рукою. Вони помахали у відповідь.

– Вибач, що вдарив тебе, Френні, – стиха мовив Джесс. – Я зовсім, зовсім не хотів.

– Знаю. Повернешся до Портленда?

– Лишуся тут, а вранці тобі зателефоную. Та останнє слово за тобою, Френ. Якщо вирішиш, що потрібен аборт, я вишкребу всі гроші, які є, та…

– Гра слів навмисна?

– Ні. Зовсім ні. – Він ковзнув сидінням до неї та нагородив її скромним, мало не цнотливим поцілунком. – Я кохаю тебе, Френ.

«А я тобі не вірю, – подумала вона. – Чогось уся впевненість зникла… та я з гідністю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».

– Гаразд, – ледь чутно сказала вона.

– Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.

– Окей.

Вона сіла за кермо й зненацька відчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.

Джесс підійшов до велосипеда, відімкнув його від перил і під’їхав до неї.

– Я чекатиму твого дзвінка, Френ.

Вона вичавила із себе усмішку.

– Побачимо. Бувай, Джессе.

Френ увімкнула передачу, розвернулась, і «вольво» покотив стоянкою до набережної дороги. Вона бачила, як Джесс стоїть біля велика на тлі океану, і вдруге за день подумки звинуватила його в тому, що він точно знає, який має вигляд. Та замість розлютитися вона відчула легкий смуток. Френ їхала й думала, чи зможе коли-небудь дивитися на океан так, наче нічого не сталося. Язик простромив біль. Вона опустила вікно й плюнула. Цього разу слина була білою. Френ чула міцний запах океанічної солі, дуже подібний до присмаку гірких сліз.

Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.

У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:

– Ану позатикалися!

На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки – старого іржавого сміттєвоза – і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» – просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.

– Так, татусю, – покірно сказав Люк. Йому було дев’ять років.

– Так, татусю, – луною озвався Боббі. Йому мало виповнитися вісім.

Норм затримався на мить, прикипівши до них лютим поглядом, а потім загрюкнув двері. Деякий час стояв і нерішуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речі лежали біля підніжжя обвислого подвійного ліжка. Там, де Норм кинув їх учора.

«Сучара, – подумав він. – Навіть лахи мої не розвішала».

– Лайло! – заволав він.

Відповіді не було. Він замислився, чи не шарпнути двері й не спитати в Люка, куди вона в біса поділася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офісі служби зайнятості в Брейнтрі, то мізків у неї було ще менше, ніж він думав.

Норм не став питати в дітей. Він почувався стомленим, і в голові чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмілля, та минулого вечора в Гепа він випив лише три пива. Ота аварія – справжня чортівня. Мертві жінка з дитиною в автівці та водій на прізвище Кемпіон, який сконав дорогою до лікарні. Коли повернувся Геп, поліцейські, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрі, уже встигли приїхати й поїхати. Вік Пелфрі дав свідчення за всіх п’ятьох. Гробар, який на додачу був