Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Жодного уявлення, – похитав головою Джо Боб. – Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

– Я ціную твою турботу, Джо Бобе, – повільно проговорив Геп. – Джеймс і той, інший лікар щось казали?

– Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску».[18] Відкрив пляшку – тихо зашипіли гази – і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

– Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? – спитав Вік.

– Ще пробиваємо, – поважно мовив Джо Боб. – У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

– Пішов у самоволку? – запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

– Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

– Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, – сказав Геп. – Я твій боржник.

– Атож, – Джо Боб підвівся. – Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

– Ні, – сказав Геп.

– Ні, – луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

– Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, – вибачливо мовив до нього Геп. – Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

– Усе окей, – Джо Боб дав йому кредитну картку. – Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.

– Обережніше з цим, – застеріг його Джо Боб. – Літня застуда – паршива штука.

– А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Віка:

– Може, це зовсім не застуда.

Вони озирнулися. Вік здавався наляканим.

– Коли я сьогодні прокинувся, то так чхав та відхаркувався, наче мені шістдесят, – сказав він. – А ще голова тріщала. Ковтнув пару таблеток аспірину, і трохи попустило, та все одно в носі повно шмарклів. Можливо, підхопили ту заразу. Підхопили те, що було в Кемпіона. Те, від чого він помер.

Геп довго дивився на нього, а коли відкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кілька секунд дивився на них серйозними очима, а тоді сказав:

– Знаєш, Гепе, мабуть, закрити сьогодні станцію – не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати свої докази. Проте всі вони кудись зникли. Він пригадав лише те, що теж прокинувся вранці з головним болем та закладеним носом. Ну, всі іноді застуджуються. Однак до появи того Кемпіона він почувався добре. Просто чудово.

Трьом Ходжесовим дітлахам було шість, чотири та півтора року. Молодші дрімали, а старший копав ямку на задньому подвір’ї. Лайла Брюетт сиділа у вітальні й дивилася «Молодих і збентежених».[19] Вона сподівалася, що Саллі не повернеться до кінця серії. Коли справи в Арнетті йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевізор, і Лайла обожнювала дивитися післяобідні серіали в кольорі. Усе видавалося значно красивішим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася від кашлю, і відтоді їй постійно здавалося, наче хтось лоскоче їй горло.

Лайла повернулася до вітальні, по дорозі визирнувши у вікно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали дві пляшки з рідиною для миття унітазів. Вона обвела поглядом кімнату й побажала, щоб і її домівка виглядала так само гарно. У Саллі було хобі: вона розфарбовувала заготівки, де ділянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою,[20] створюючи численні картини з Ісусом, і всі вони, охайно обрамлені, тепер висіли на стінах вітальні. Їй особливо подобалася велика «Таємна вечеря» над телевізором. Саллі розповідала, що там більш ніж шістдесят кольорів, і на її завершення пішло мало не три місяці. Справжній витвір мистецтва.

Коли продовжився серіал, розплакалася крихітка Шеріл – неприємний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальні. Чотирирічна Єва спала собі далі, а от Шеріл лежала на спині у своєму ліжечку, і обличчя в неї загрозливо посиніло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, іще коли на нього перехворіли її двоє дітей, тож схопила дитину за ніжки й сильно ляснула по спині. Вона гадки не мала, чи радив такі прийоми доктор Спок,[21] бо ніколи його не читала. Проте на крихітці Шеріл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на підлогу чималий шмат жовтого слизу.

– Так краще? – спитала Лайла.

– Тя, – сказала маленька Шеріл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клінексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркує такий ковтях шмарклів.

Насупившись, Лайла повернулася до вітальні. Вона підкурила ще одну цигарку, чхнула від першої ж затяжки, а тоді й сама розкашлялася.

Відтоді, як стемніло, минула година.

Старкі самотньо сидів за довгим столом і перебирав аркуші жовтих роздруківок. Їхній зміст сильно його наполохав. Він служив країні тридцять шість років, розпочавши з ролі зляканого плебея у Вест-Пойнті. Його нагороджували медалями. Він спілкувався з президентами, роздавав їм поради, до кількох навіть дослýхались. У його житті траплялися негаразди, він їх чимало подолав, але це…

Він був нажаханий, так глибоко нажаханий, що не насмілювався цього визнавати. Такий лютий жах міг позбавити розуму.

Зненацька він скочив на ноги та підійшов до стіни з п’ятьма порожніми телевізійними екранами, що зазирали в кімнату. Коли Старкі підводився, він стукнувся коліном об стіл, і одна роздруківка зірвалася з краю. Аркуш ліниво прорізав очищене повітря, рухаючись туди-сюди, наче пилка, і приземлився на плитку, наполовину сховавшись