Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– То чому не скористатися ним, щоб потрапити до Араоша? Ти ж сказав – треба придумати! – вигукнула Веда і бачачи його замішання, що сили смикнула за  руку:  – Ну ж бо, Ажею, не томи!

– Повернешся в будь-який зі світів, якщо присягнешся клятвою відьми, що відтепер належатимеш лише тому світу, у який повернешся, його правителю та нікому іншому. Порушити, як ти розумієш, не можна – клятва необоротна.

– Ах ось як це працює!

– Саме так. Тепер думай, – Ажей байдуже зсунув плечима, але очі його на мить спалахнули диким, голодним блиском. – Ходімо, покажу наше господарство. Напевно, тобі захочеться чимось зайнятися! Побут у нас простий – ми все робимо спільно.

– І я можу вимовити цю клятву де завгодно, ось прямо зараз?

– Ні. Тільки стоячи на перехресті.

– А без клятви можна повернутися?

– Можна, але це набагато складніше.

По різкому тону Веда здогадалася: зараз Ажей не надто схильний до подібної розмови і вирішила не наполягати, щоб ненароком не втратити іскру довіри і взаєморозуміння, що зблиснула між ними.

У довгій будівлі містилися свині, там же розташовувався окремий загін для гусей і качок, ще були просторі клітини, в яких насторожено ворушили довгими вухами жирні кролики. Все було чистим, охайним, кожна тваринка ледь не блищала вичісаною  шерстю.

Ажей пожартував, що перевертні облінилися,  що полювання вже не приносить їм колишнього задоволення. Звичайно, дітей ганятися за здобиччю вчать з молодих пазурів – зв'язок з предками втрачати не можна, ну а в іншому: простіше зорати й засіяти землю, вигодувати добротну тварину, ніж з завиванням носитися лісом, вистежуючи оленя або кабана. Звичайно, в задоволенні задерти якогось зайця чи куріпку ні маленькі перевертні, ні дорослі собі не відмовляють й досі.

Усі жителі Рандагайла, які зустрілися їм по дорозі, займалися справою: ремонтували підгнили опори хліва, чистили відсіки, годували птаха, мили свинок так, що їх молочно-рожеві боки починали сяяти.

Веда знайомилася з усіма, з кожним про щось говорила, але не намагалася запам'ятати ні осіб, ні імен. В голові крутилася думка, якщо судилося їй залишитися з перевертнями, то вона з усіма познайомитися заново, а якщо ні – то ці імена та обличчя їй зовсім ні до чого.

Рандагайл був першим місцем, чий нехитрий побут вона побачила зсередини, зрозуміла, що й звідки береться. Ажей водив її на поля, розкинуті за лісом, на берег річки, де було споруджено цілий цех з переробки риби та річкових устриць.

– Ця річка тільки у вас протікає? – спитала Веда, полощачи ноги в повільних прибережних хвилях.

– Ні,  вона по всіх світах Зальгара. – відповів Ажей.

– І куди впадає?

– У море!

– У море? Тут є ще море?

– Є.

– Тоді чому на драконьому гобелені не було ні річки, ні моря?

– Цього не можу сказати.

– То  цей Зальгар великий?

– Дуже. У ньому багато й порожніх, нічийних земель.

– А як він виглядає, якщо дивитися згори?

Ажей  поглянув на неї здивовано  – не зрозумів питання.

– Ну ось наша земля – вона наче куля, якщо здалеку дивитися, з космосу… звідти. – Веда вказала в небо, – така куля, не зовсім правильної форми.

– Я не знаю, перевертні не вміють літати, можливо, дракони…

Вони йшли вздовж берега, по краю між річкою та лісом. За деревами, на пагорбі Веда побачила будинок – майже копію того, що стояв на галявині, але менший.

– А там хтось живе?

– Той, хто ловить рибу. Біля засіяних полів теж є будинки, і ще довкола їх чимало, – відповів Ажей. – Оборотні не живуть купою, у кожної родини – своє житло.

– Але у вас у будинках є всі можливі зручності. Ви це перейняли від людей?

– Важко сказати, хто та що в кого перейняв! Але ми не змінюємо уклад нашого побуту, на відміну від вампірів, наприклад, які збудували міста і стали копіювати людський розвиток, після того, як Х'ярго вразило прокляття. Нам це не потрібне.

– То якби Х'ярго не заснув, життя вампірів склалося б інакше? – запитала Веда.  

– Хто знає! Я можу говорити лише за наше плем'я! Ти не втомилася?

– Трохи.

– Відвезти додому?

– Ні, краще дійдемо потихеньку! Тут так гарно і так привабливо пахне хвоєю! І річка така прозора.

Веда присіла над водою, вдивилась у своє нечітке, хвилясте відображення, потім, з раптовою люттю, вдарила по ньому долонею. Вдарила так сильно, що з ранок знову потекла  кров.

– Навіщо? – спитав Ажей.

– Я ненавиджу себе! Я все не так роблю! З того моменту, як Гнат викинув мене сюди, я все роблю не так! Але я не знаю, як треба! У мене більше немає сил, Ажею! Мені боляче, погано, я смертельно втомилася, нічого не розумію, нічого не хочу і мені начхати, що зі мною буде далі! – її голос захлинувся в сльозах, зірвався в крик: хрипкий, розпачливий.

Ажей підняв її, обійняв і притяг до грудей, закинув їй голову і нахилився так близько, що вона відчула його подих і легкий дотик його бороди.