Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Котячись по схилу, Річард спробував дотягнутися до меча, поки той не зісковзнув далеко. Але хапатися за лезо було небезпечно — меч легко міг розрізати руку навпіл — тому Річард намагався дотягнутися до руків'я, або хоча б ухопитися за гарду. Однак було занадто пізно. Його противник перехопив ковзаючий меч, коли Річард був ще далеко.
Погоня за мечем змусила Річарда прийняти дуже незручне становище, і тепер він з'їжджав по схилу головою вперед.
Більше нічого не залишалося, крім як знову намагатися пригальмувати, чіпляючись руками й ногами за нерівності слизької поверхні. Він спробував витягнути руки в сторони, коли раптово врізався в гострий виступ скелі, непомітний під снігом. Обм'яклого від болю, вітер жорстоко покотив його далі, боляче ударяючи об всі перешкоди.
Раптово він втратив під собою опору, і відчув укол страху. Він з неймовірним зусиллям вхопився за виступ скелі і повис на витягнутих руках. Ледве він зачепився руками, як ноги зісковзнули в прірву.
Річард з нелюдською силою вчепився в скелю. З хвилину він висів, збираючись з думками і намагаючись віддихатися. По крайній мірі, він більше не падає. Сніг і дрібні камінчики ще сипалися вниз із крутого схилу, відскакуючи від скелі, за яку він тримався, від його рук і голови.
Він почав обережно розгойдуватися, намагаючись ногами знайти опору, щоб ослабити навантаження на руки. Опори не було. Він безпорадно гойдався, мов живий маятник, з останніх сил чіпляючись за шматок холодного каменя.
Глянувши через плече, він побачив вихор снігу і летячі під ним темні хмари. У їх рідкісних розривах далеко внизу можна було розгледіти гострі скелі і верхівки дерев.
Прямо над ним, розставивши ноги, стояла невисока темна постать з довгими руками, лисою головою і попелястого кольору шкірою. Опуклі жовті очі, наче два палаючих ліхтаря, виблискували в блакитнуватій снігової куряві. Бліді губи кривилися в усмішці, демонструючи гострі зуби.
Це був супутник Шоти, Самуель.
В одній руці він тримав меч Річарда і виглядав вельми задоволеним собою. Самуель був одягнений у темно-коричневий плащ, який майорів на вітрі, немов прапор переможця. Відступивши на кілька кроків, він чекав, поки Річард впаде вниз.
Замерзлі пальці Річарда ковзали на камені. Він спробував підтягнутися вгору, або, принаймні, трохи краще вхопитися за свою опору. Нічого не вийшло. Крім того, він розумів, що піднятися вгору не вийде; Самуель був готовий скористатися мечем, щоб змусити Річарда розтиснути руки.
Висячи на висоті в тисячу футів, він був безпорадним і вразливим. Він ледве міг повірити, що Самуель взяв над ним верх таким способом, та ще й зумів відібрати меч. Він вдивлявся в похмуру пелену туману, але ніяк не міг розгледіти Кару.
— Самуель! — Закричав Річард крізь вітер. — Поверни мій меч!
Навіть йому самому це вимога здалося смішним.
— Це мій меч, — зашипів Самуель.
— А що, по-твоєму, скаже Шота?
Безкровні губи розсунулися в посмішці. — Господині тут немає.
Позаду Самуеля, немов привид, що матеріалізувався прямо з туману, з'явилася ще одна темна постать. Це була Кара; темний плащ, стелився по вітру, надаючи їй вигляд духу-месника. Річард здогадався, що вона простежила в снігу шлях його падіння. Шум вітру заглушав усі звуки; погляд Самуеля був прикутий до Річарда, що знаходився в настільки скрутному становищі. Він абсолютно не помічав Кару, що стоїть у нього за спиною.
Одним поглядом вона охопила і зловісний вигляд Самуеля, і меч Річарда в його руці, і самого Річарда, що висів на краю скелі. З минулого досвіду Річард знав, що діями Самуеля управляють неприборкані емоції; а ноги лише слідують за почуттями. Зараз Самуель був дуже зайнятий, спостерігаючи за об'єктом своєї скаженої ненависті, тримаючи в руках меч, який він колись носив і який так жадав повернути. Весь поглинений злорадним торжеством, він не бачив Морд-Сіт позаду себе.
Не кажучи ні слова, Кара доторкнулася ейджем до його шиї, біля основи черепа, але посковзнулася і прибрала руку швидше, ніж мала намір.
Самуель заволав від раптового болю і жаху, випустив меч і повалився спиною в сніг. Корчачись від болю, не розуміючи, що відбувається, він відчайдушно тер шию в місці дотику ейджа, верещав і бився в снігу, як риба, витягнена з води. Річард знав, що являє собою відчуття від дотику ейджа в цьому місці — це схоже на удар блискавки.
Погляд, з яким Кара нахилилася над тілом, що корчилося, був Річарду знайомий. Вона вже піднімала ейдж, збираючись прикінчити Самуеля.
Річарда мало турбувала доля цього дрібного капосника, компаньйона відьми, але у нього були більш термінові проблеми.
— Кара, я повис на краю кручі і довго не протримаюся. Я зараз зірвуся.
Вона вхопила меч, який випустив Самуель, і побігла на допомогу Річарду. Встромивши лезо в скелю, вона вперлася ногами і вхопила його руку. Вона виконала все блискавично, але Річарду цей час здався вічністю.
З її допомогою Річарду нарешті вдалося міцніше вхопитися за камінь. Він насилу обхопив виступ затерплими руками. Зачепившись міцніше, він почав обережно розгойдуватися, щоб знайти опору для ноги. Кара, вхопивши його пояс, допомагала йому піднятись. З напруженям всіх сил він поступово втягнув себе вгору по слизькому схилу.
Річард осів на бік, задихаючись, намагаючись відновити дихання.
— Спасибі, — тільки й спромігся вимовити він.
Кара через плече стежила за Самуелем. Річард швидко зібрався з силами і піднявся на ноги. Ставши на край скелі там, де Кара встромила меч, він звільнив його.
Важко було повірити, що Самуель спеціально чатував тут, вистежуючи його. З тих пір, як вони покинули табір, він очікував, що Самуель може напасти на них, тому постійно спостерігав за місцевістю. Тим не менш, незважаючи на очікування нападу, неможливо було передбачити все — так само, як неможливо було зупинити кожну стрілу тим ранком, коли пропала Келен.
Річард
