Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
— Мої очі не бачать стару, — посміхнувся Зедд, повертаючись з мисками. Вони бачать тільки красиву жінку.
Еді безпорадно розвела руками.
— Твій язик небезпечніше будь-якого хвата.
Зедд простягнув їй миску.
— А раніше вони забиралися до тебе?
— Ні. — Еді відвернулася, щоб наповнити миску. — Коли ще були кордони, хвати стирчали в проході, як і інші тварини. Після того як межа зникла, вони на якийсь час зникли, але з початком зими з'явилися знову.
Це не бути правильно. Я думати, щось пішло не так.
Вона поставила перед ним повну миску, з якої точився чудовий аромат.
— Може, коли кордони впали, вони були недалеко і просто вилізли з проходу.
— Може бути. Коли кордони впали, всі тварюки повернулися в Підземний світ. Але деякі вирвалися і розбіглися по навколишніх лісах. Але зима почалася місяць тому, а до того я тут хватів ніколи не бачила. Боюся, це пояснення не бути достатнім. Напевно, трапилося щось ще.
Зедд прекрасно знав, що саме, але промовчав. Замість цього він запитав:
— Еді, а чому ти не їдеш звідси? Поїхали разом зі мною? В Ейдіндріл. Це було б…
— Ні! — Гаркнула Еді і осіклася, немов здивована власним спалахом.
Вона розгладила плаття, даючи собі трохи охолонути, потім взяла ложку і почала наливати суп в іншу миску. — Ні. Тут бути мій будинок.
Зедд мовчки стежив за її діями. Закінчивши, вона поставила миску на стіл, взяла з полиці буханець і вказала нею на вільний стілець. Зедд сів. Еді сіла навпроти, нарізала хліб і кінчиком ножа посунула один шматок Зедду. Очі їх зустрілися.
— Будь ласка, не проси мене покинути мій будинок.
— Я тільки турбуюся про тебе, Еді. Вона вмочила хліб в суп.
— Це бути брехнею.
Він подивився на неї з-під брів.
— Це не брехня.
— «Тільки» бути брехнею, — не відриваючись від тарілки, уточнила вона.
Зедд не став сперечатися і зайнявся супом.
— Уммм… Ш-удово, — сказав він, набивши рот гарячим м'ясом. Еді кивнула в знак подяки. Зедд їв, поки миска не спорожніла, потім встав і поклав собі ще. Повертаючись за стіл, він обвів кімнату рукою, в якій тримав ложку.
— У тебе чудовий будинок, Еді. Просто чудовий. — Він сів за стіл, і Еді простягнула йому ще шматок хліба. Зедд розламав його навпіл. — Але я не думаю, що тобі варто залишатися тут на самоті. Хвати не в рахунок. — Він показав шматком хліба на північ. — Чому б тобі не поїхати зі мною?
Ейдіндріл чудове місто. Тобі там сподобається. Там повно кімнат, вибереш собі, яку захочеш. А можеш навіть оселитися в Сховищі.
— Ні.
— Чому «ні»? Ми відмінно проведемо час; чаклункам є чим зайнятися в Сховищі. Там повно книг, і…
— Я сказала, ні.
Він подивився, як вона їсть суп, зітхнув і теж взяв у руки ложку. Але надовго його не вистачило. Він відклав ложку і похмуро глянув на Еді.
— Еді, я розповів тобі не все.
Вона скинула брову:
— Сподіваюся, мені не треба зображати здивування? Я бути погана лицемірка.
Вона знову уткнулася в миску.
— Еді, завіса прорвана.
Вона застигла з ложкою, недонесення до рота. На Зедда вона не дивилася.
— Нісенітниця! Що ти знати про завісу? Ти поняття не мати, про що говориш, чарівник.
Ложка продовжила свій рух.
— Я знаю, що вона розірвана.
Еді вивудити з миски останній шматок картоплі.
— Ти говориш про неможливе, чарівник. Завіса не бути розірваною. — Вона встала і взяла з собою миску. — Будь спокійний, старий, якщо завіса бути розірвана, у мене бути неприємності гірше хватів. Тільки я їх не мати.
Зедд повернувся і, поклавши руку на спинку стільця, став дивитися, як Еді з мискою в руках, кульгаючи, йде до казанка.
— Камінь Сліз знову в цьому світі, — тихо сказав він. Еді завмерла. Миска вислизнула у неї з рук і покотилася по підлозі.
— Не вимовляй таких речей вголос, — прошепотіла вона, — поки у тебе не залишиться ніяких сумнівів. Якщо не зможеш поклястися честю чарівника. Або якщо не будеш готовий віддати свою душу Володарю, якщо це бути брехнею.
— Я готовий віддати душу Володарю, якщо те, що я говорю, — брехня, — твердо сказав Зедд, дивлячись їй в спину. — Нехай бере її хоч зараз. Камінь Сліз в цьому світі. Я бачив його.
— Хай захистять нас добрі духи! — Видихнула чаклунка. — Викладай, яку дурість ти створити цього разу!
— Іди-но сюди і сідай, Еді. Перш за все я хочу, щоб ти розповіла мені, для чого ти живеш тут, біля проходу, і що взагалі таке цей прохід?
Що ти робила тут, на краю Підземного світу, і чому не бажаєш їхати?
Вона підскочила впритул і згребла його за комір балахона:
— Це бути моїм ділом!
Не знімаючи руки зі спинки стільця, Зедд піднявся на ноги.
— Еді, я повинен знати. Це важливо. Я повинен знати, що ти тут робила, тому що є вірогідність, що це може нам допомогти. Мені добре відома та біль, з якою ти живеш. Не забувай, я її бачив. Я не знаю її причин, але знаю її глибину. Я прошу тебе розділити її зі мною. Я прошу як друг. Не примушуй мене просити, як чарівника.
На останній фразі вона підняла голову і зустрілася з ним очима. Гнів її поступово згас. Еді кивнула:
— Добре. Можливо, я дійсно зберігати це в собі занадто довго.
Можливо, мені стане легше, якщо я розповім кому-небудь… одному.
Можливо, ти не захочеш прийняти
