Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Розглянути щось було важко, але Веда й так зрозуміла: ліс величезний, дрімучий й для  звичайних мандрівників – не гостинний.

Повз прослизали товсті, химерно вигнуті стовбури дерев; довгі гострі гілки, подекуди голі, подекуди обліплені листям, розкидалися широко і густо по сторонах, вони наглухо спліталися з сусідніми гілками, утворюючи непрохідні хащі, закриваючи небо візерунчастим пологом з листя і ялинових лап, крізь які розсіювалося  димчасте світло.

Але перед Ажеєм ліс розступався сам: убік шарахалися грізні колючі кущі, твердими купинами встелялася болотяна брижа, відповзали з дороги звивисті, вивернуті назовні коріння – все для того, щоб не перешкоджати руху.

Нарешті вовк сповільнився і зупинився напроти невисокої скелі. З вершини її, в маленьке озерце, що розлилося внизу і було оточене моховими валунами, опадали, спінюючись, сріблясті струмені водоспаду і піднімали над його поверхнею димчасто-вологе марево.

Веда здогадалася,  що це кінець шляху і, тримаючись за вовчу шерсть, сповзла на землю. Їй не хотілося дивитися на зворотне перетворення Ажея, тому вона відвернулась і підійшла до краю озера. Холодні, невагомі бризки полетіли їй в обличчя.

За хвилину він стояв поруч із нею.

– Це виглядає неприємно, так? – спитав Ажей, і Веда відразу зрозуміла, про що мова.

– Швидше, кошмарно. Мені здається, ти маєш відчувати жахливий біль, коли тіло ось так змінюється.

– Ні, процес безболісний.

– А де ми? – запитала  тоді Веда.

Дивовижна краса пейзажу більше не надихала її, вона добре засвоїла, що в Зальгарі найбільш привабливі  місця, якраз і можуть таїти у собі найстрашнішу небезпеку.

– По центру озера проходить така грань, де три світи стикаються: Рандагайл, Араош та той, у якому ти ще не була, тож я не можу його назвати.

– Араош? – серце Веди стрепенулося, застукотіло квапливо і  схвильовано. – То звідси можна потрапити до Араоша?

– Ні, це не зовсім перехід, а лише грань… звучання світів одне в одному, збіг вібрацій…

– Я зрозуміла, Ажею, зрозуміла... І кого я тут зустріну? – її серце забилося ще лютіше.

– Скоро побачиш. Тепер не те, що раніше… Тепер майже неможливо потрапити з одного світу до іншого, навіть ментально.

– Ні? А як дракони прорвалися зі свого світу до вашого, коли гналися за мною?  

– Ти  сама відкрила їм прохід.

– Сама? Але як?..

– Запитання відкладемо на опісля! – перервав її Ажей. – Дивись!

І Веда невідривно почала дивитися, куди він вказував.

Волога хмара, що вкривала озерну поверхню, заклубилася, закрутилася легким ураганом, піднеслася вгору і опала, і за мить розтеклася по краях озера, утворивши в центрі вільне від пінного туману коло; потоки падаючої води перетворились на  нерухомий кришталь, дрібні бризки, що летіли, застигли в повітрі блискучим бісером, – час зупинився, і разом з ним втратило енергію і рух все, що за мить до цього пінилося, дзвеніло, гуркотіло, шуміло ...

Веді здалося, що вона й сама не може поворухнутися, ніби потрапивши  під владу якихось непереборних чарів, навіть погляд її завмер, засклів... Вона хотіла повернути голову, щоб побачити Ажея і не змогла.

У повітрі над центром озера почав виявлятися темний силует; спершу хисткий, він робився все більш стійким, ясним, і таємна надія, що спалахнула в її серці яскравим вогнем, відразу звернулася попелом – це був не Х'ярго.

Веда відчула, що заціпеніння минуло, що вона знову може ворушитися, тоді як навколишній світ, як і раніше, залишався застиглим у часі.

Блакитні, з-під рудих брів очі, вперлися їй в обличчя.

– Дуже радий, що ти ціла, моя люба! – сказав Гаял. – Тепер слухай. Дракон, який тобі допомагав – живий і перебуває у безпеці.

– Тул! – вигукнула  Веда радiсно. – А Х’ярго? Я чула…

– Ти багато чого могла чути. Скажу лише одне: Х'ярго хоче повернути тебе до Араоша.

– Але хіба він не може просто  покликати мене?

– Може. Та для цього потрібно дещо зробити… Тобі краще поки  залишатися в Рандагайлі, тут безпечно. Уникай перехрестя.

–  Що зробити?

– На цьому – все! – відрізав Гаял і зник.

І тієї ж миті ожив, засовувався, з подвійною силою зашумів навколишній світ.

Веда подивилась на Ажея. Той мовчки зсунув величезними плечима.

– Вампіри попросили зустрічі з тобою. Не було причин відмовляти. Оборотні з вампірами не ворогували.

– І що тепер?

– Можемо повернутися назад, а можемо, якщо шукаєш спокою та тиші, на якийсь час залишитися тут.

– В лісі?

–  Не обов'язково. Ідемо! Це не далеко.

Вони обійшли озеро і скелю, і зупинилися біля її протилежного боку, де в гладку скельну стіну були врізані масивні залізні двері.

– Моє лігво, – пояснив Ажей.

– Таємне? – слабо посміхнулася Веда.