Небесний Легіон - Наталія Глушко

Тьмяне світло похмурого ранку розлилося над рівнинами південно-східної Ларії. Нічна злива перетворила  землю на багнисте місиво, в якій грузли чоботи, копита та колеса возів.

На горизонті виднілися тисячі темних постатей. Величезна маса піхоти, важкої артилерії, орків і магів стояла, мов чорна хвиля, що готова була накрити ларійське військо.

Це була нова армія Хелдору—свіжонабрані тисячі воїнів, які зібралися тут  приваблені золотом, худобою та обіцянками слави. Вони стояли пліч-о-пліч з елітними загонами імперії, професійними вбивцями, які не знали ні жалю ні страху.

На чолі війська у сідлі вороного коня сидів генерал Варіан.

З іншої сторони рівнини військо Ларії під проводом генералів Ардуса та Літорна розтягнулося в бойовому порядку. Ларійці мали одну мету—продовжити свій контрнаступ і вибити Хелдор із окупованих земель.

— Ми прорвалися вже так далеко, ми не можемо відступати!— вигукнув Ардус, об'їжджаючи ряди вершників.

Літорн, вбраний у ельфійський панцир, стиснув кулаки. Його лучники стояли, напружено натягнувши тятиви.

— Щось не так… Вони нас чекають.

Але було вже пізно.

Коли ларійське військо рушило вперед, із флангів виринули важкі кавалерійські загони Хелдору. Кіннотники, вкриті бронею, увірвалися у лави ларійців, мов буря, розриваючи стрій на шматки.

На лівому фланзі заричали  орки —дикі, жорстокі, з бойовими молотами, що розбивали щити з такою легкістю, ніби вони зроблені з паперу.

— Прокляття! Це пастка!— крикнув Ардус, намагаючись перебудувати стрій.

Але паніка вже поширилась серед солдатів. Деякі з них почали відступати, не витримавши натиску орків і важкої кінноти.

— Тримайтеся! Ми ще можемо прорватися!— закричав Літорн, посилаючи сигнал лучникам.

З сотень луків зірвалися стріли, з вогнем на наконечниках. Вони падали на ворога, пробиваючи обладунки та палячи плоть.

Але особового складу Хелдору було занадто багато.

Варіан, побачивши, що ларійці починають коливатися, вигукнув:

— Їхня оборона просіла! Добивйте їх!

На полі бою вирували жорстока сутичка.

Ардус особисто вів своїх солдатів у бій, рубаючи ворогів мечем. Його броня була вкрита кров'ю, а на обличчі була маска люті.

Літорн тримав оборону, поки лучники прикривали відхід військових, що потрапили в оточення.

В один момент Варіан помітив Ардуса серед бою і спрямував кінноту прямо на нього.

— Генерале, обережно!— закричав один із солдатів, але було вже запізно.

Ардус ухилився від першого удару списку, але другий ворожий вершник ударив його щитом, збиваючи з коня.

Він упав на землю, задихаючись, і, не встигнувши підвестися, відчув, як на нього накинулися відразу троє солдатів Хелдору.

— Генерал у полоні!— пролунали крики.

Але Ардус був не з тих, хто міг легко здатися. Він вдарив Варіана ефесом меча в скроню, тимчасово вибивши його з рівноваги. Цих кілька секунд було достатньо для того, щоб врятуватися. Літорн кинувся до нього, допомігши дістатися до своїх.

— Відступаємо! Прикривайте відхід!—вигукнув він, розуміючи, що немає сенсу гинути тут.

Ларійці почали організований відступ, залишаючи поле бою за військом Хелдору.

До заходу сонця рівнина була вкрита тілами. Стерв’ятники кружляли над полі боєм, збираючись на трапезу.

Генерал Варіан, відійшовши від шоку стояв серед загиблих, задоволено спостерігаючи за тим, як його солдати добивали поранених ворогів.

До нього підійшов Селрік.

— Що будемо робити з полоненими?

— Розіп'яти вздовж дороги на Кеслпоінт,— холодно відповів Варіан.—Щоб наступного разу ларійці добре подумали, перш ніж сунути носа в нашій землі.