Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Тим часом Утхар розповів селянам правила поведінки на кораблі, і вони взялися за роботу. Дехто порався біля поранених, дехто почав розпаковувати свій нехитрий крам і підшуковувати місце для спання на палубі. Також слід було обрати тих, хто допомагав би на судні, порядкуючи на камбузі або ж займаючись іншими корабельними справами під командуванням Утхара.

Щойно Роран допоміг Елейн почепити гамак, як його затягло у вир суперечки між Одель, її родиною та Фревіном, що покинув команду Торсона, аби лишитися з дівчиною. Молодята хотіли побратися, але батьки Одель були проти цього, оскільки моряк не мав ані родини, ані грошей, щоб утримувати їхню дочку. Роран натомість уважав, що закоханим краще бути разом, оскільки на кораблі їх годі розлучити. Але батьки Одель не хотіли про це навіть чути.

— І що накажете робити? — у розпачі спитав Роран. — Ви ж не замкнете її в трюмі, щоб вона не бачилась із Фревіном!

— Разак! — несподівано закричав вартовий.

Не зволікаючи жодної секунди, юнак вихопив з-за пояса молот, розвернувся й поліз по драбині на капітанський місток. Там на нього чекав Хорст, показуючи в небо рукою.

Справді, верхи на своєму жахливому коні під хмарами ширяв разак. Несподівано його крилате створіння видало страшенний крик, і до Рорана долинуло разакове шипіння:

— Ти не втечеш!

Юнак у розпачі глянув на корабельну катапульту, з якої годі було поцілити зловісного прибульця.

— Хтось має лук? — з надією гукнув він до переляканих селян.

— Так! — озвався Бальдор. Присівши навпочіпки, юнак напнув тятиву, тим часом як юрба на палубі оточила його щільним колом, аби разак нічого не помітив.

— Чому ж він не нападає? — стривожено буркнув Хорст.

— Можливо, видався надто ясний день, — припустив Джоуд. — Адже разаки зазвичай полюють уночі.

— Ні, не тому, — пояснила Гертруда. — Думаю, вони бояться океану.

— Бояться океану? — з недовірою посміхнувся коваль.

— Глянь на тих потвор, вони навіть не наближаються до води!

«Та й справді, — замислився Рораи. — Це можна використати проти них!»

— Готово! — нарешті озвався Бальдор.

Юрба на палубі швидко розійшлася, і юнак, звівшись на ноги, випустив у небо стрілу.

Це був влучний постріл, хоч разак і намагався триматися на безпечній відстані. Стріла поцілила його крилатого коня в правий бік, і тварюка скрикнула так голосно, що з корабельних ілюмінаторів аж посипалося скло. Роран й усі присутні позатуляли долонями вуха. Потвора тим часом долетіла до берега й гепнулася десь за кам'янистими пагорбами.

— Ти що, убив його? — спитав блідий Джоуд.

— Навряд, — скривився Бальдор. — Хіба що поранив.

— Але влучив непогано, — задоволено крекнув Лоринг. — Удруге вони вже не посміють поткнутися до нас серед білого дня.

— Рано радієш, — мовив Роран. — Це ще не перемога, друже.

— Чому? — здивувався Хорст.

— Тепер Імперії добре відомо, де ми перебуваємо.

Усі на палубі принишкли, вдумуючись у страшні слова.

ДИТЯЧА ЗАБАВКА

— А це, — сказала Тріанна, — останній зразок, який ми розробили.

Насуада скинула з чаклунки чорну вуаль і торкнулася тканини рукою. Жодна людина не змогла б сплести краще. Дівчина радісно оглянула купу пакунків на своєму столі, в яких були зразки, розроблені Ду Врангр Гата.

— Ти добре попрацювала, — сказала вона, — краще, ніж я сподівалась. Перекажи своїм чаклунам, що я задоволена їхньою роботою. І це дуже багато важить для варденів.

— Я перекажу ваші слова, леді Насуадо, — вклонилась Тріанна.

Галас за дверима не дав Насуаді відповісти. Залунали приглушені вигуки, брязкіт металу й звук тіл, які падали. Насуада відразу ж позадкувала вглиб кімнати, оголивши свій кинджал.

— Тікайте! — гукнула чаклунка, збираючись затримати нападників магією. — Мерщій, до службового виходу!

Та не встигла дівчина зробити жодного кроку, як двері розчахнулися й до кімнати, вдарившись об стіну, влетіло якесь в'юнке створіння, що кинулось їй у ноги. Падаючи, Насуада встигла побачити, як слідом за ним увірвалися охоронці й учепилися в нападника. За мить до дівчини вже посміхалась Елва, пручаючись у міцних руках охоронців.

— Що ти собі дозволяєш?! — підводячись, обурено вигукнула Насуада.

— Нехай твоя чаклунка перевірить стіну, о дочко Аджихада, і переконається, чи мала я рацію, — продовжуючи пручатись, озвалась мала бешкетниця.

Насуада кивнула Тріанні, й та оглянула стіну, помітивши металевий дротик, що застряг у ній.

— Звідки це тут узялося? — зблідла дівчина.

— Гадаю, звідти, — показала чаклунка на прочинене вікно.

— А що ти про це думаєш, Елво?

— Це був убивця, — набурмосилась та.

— І хто його підіслав?

— Галбаторікс надихнув його своєю чорною магією, — впадаючи в транс, мовила Елва. — Ця людина ненавидить тебе, вона приходила до тебе, збираючись убити, але я їй перешкодила. А тепер поквапся, бо вбивця зупинився в готелі на вулиці Фейн. Він мешкає в останній кімнаті на останньому поверсі. Мерщій, бо він утече!

— Перекажи Джормандеру про все, що сталося! — гукнула Насуада до Тріанни. — Візьми найкращих чарівників і схопи цю людину! А якщо не зможеш, то вбий!

Після того як чаклунка пішла, Насуада глянула на своїх охоронців і помітила рани на їхніх ногах. Елва добряче попрацювала, намагаючись прорватися до своєї господині.

— Сходіть до лікаря, — стомлено мовила вона. — Хай полікує те, що наробила ця блаженна.

— Ні, леді, — озвався начальник варти. — Ми залишимося тут, доки не переконаємось, що ви в безпеці.

— Ну що ж, робіть, як знаєте.

Вартові забарикадували вікна, через що в кімнаті стало задушно, й подалися оглядати решту покоїв.

«І що б же було з варденами, якби я загинула? — думала Насуада, спостерігаючи за діями охоронців. — Хто б став на моє місце? Я ж не зробила нічого, аби вберегти їх у разі своєї смерті! Ні, я не дозволю запанувати хаосу, якщо вже таке станеться!» Покинувши сумні думки, вона помітила в кімнаті блаженну.

— Я в тебе в боргу, Елво, — посміхнулась вона до неї.

— Зараз і завжди, — незворушно мовила та.

— Вибач, що я не попередила варту, щоб вона пускала тебе до мене, — знічено мовила Насуада.

— А мала б, — дорікнула дівчинка.

— Як ти змогла втекти зі своєї кімнати?

— Задля цього я розповіла своїй опікунці Греті все, що вона хотіла почути.

— Тільки й того? — посміхнулась Насуада.

— Вона й так була на сьомому небі від щастя.

— Ну, а як там Анжела?

— Вона поїхала ще вранці.

— Нехай там як, — зітхнула Насуада, — знай, я дуже вдячна тобі за порятунок. Проси за це, що хочеш.

— У тебе є щось попоїсти? — роззирнулась по кімнаті Елва. — Я дуже зголодніла.