Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Що, уже й меча в руках не втримаєш? — поглузував Ванір, підходячи ближче. — Давай допоможу.

— Щось тут не так, — захвилювався Ерагон, беручи Зарок у руки й стаючи в бойову позицію.

Цього разу почав Ванір. Він одним стрибком подолав чималу відстань, намагаючись поцілити Ерагона в плече. Юнакові здалося, що сьогодні суперник рухався повільніше, ніж завжди, неначе набувши звичних, чи то пак, людських, рефлексів. Одним словом, відбити удар було зовсім неважко, й мечі викресали цілий сніп синіх іскор.

Ванір здивовано відступив, але вже за мить почав завдавати нові й нові шалені удари, кожен з яких Ерагон з легкістю відбивав або просто ухилявся від них, наче дерево на вітрі.

Невдовзі юнак зрозумів, що містичний дракон наділив його не лише зовнішньою схожістю з ельфами. Тепер він не поступався ельфам і фізично. Усвідомивши це, Ерагон підстрибнув, перелетів через спантеличеного Ваніра, перекинувшись у повітрі, й приземлився в того за спиною.

Упоравшись із цим трюком, юнак демонічно розреготався. Тепер він не почуватиметься безпорадним перед цими пихатими створіннями!

Тепер він зможе позмагатися із самим Смерком і йому не знадобиться допомога Сапфіри й Арії!

Він люто атакував Ваніра, й повітря задзвеніло від шалених ударів. Вони билися як рівний з рівним. Цей бій видався таким завзятим, що аж волосся ставало дибки, а з довколишніх дерев падало листя. Незважаючи на те що Ванір був неперевершеним бійцем, Ерагонові все ж таки пощастило зламати його опір. За мить ельф скривився від болючого фінального удару, що впав на його плече й розтрощив кістку.

— Який швидкий у тебе меч, — скривившись від болю, прошепотів він, і Ерагон упізнав рядок із «Балади про Умхоана».

— Заради всіх богів! — підстрибнув Орик. — Зупиніться! Це була найкраща битва, яку мені тільки доводилось бачити! Вона не зрівняється навіть із тією, коли Ерагон бився з Арією у Фартхен Дурі.

Несподівано Ванір зробив те, на що Ерагон ніколи не сподівався. Торкнувшись рукою грудей, він ґречно вклонився й мовив:

— Я прошу вибачення за мою поведінку, Ерагоне-ельда! Я боявся, що своїм безсиллям ти наразиш мою расу на знищення, а тому поводився негідно. Та тепер я бачу, що ти годен бути вершником.

— Це велика честь для мене, — так само вклонився Ерагон. — Мені шкода, що я завдав тобі рани. Давай-но я полікую твоє плече.

— Ні ж бо, нехай загоїться саме. Це буде добра згадка про бій із самим Убивцею Смерка. Проте не хвилюйся, я добре б'юся й лівою рукою, тож завтра зустрінемось знову.

Вклонившись на прощання, присоромлений ельф подався геть.

— Неймовірно! — вдарив себе по стегну Орик. — Тепер ми напевно всіх переможемо, присягаюсь своїми кістками! А кістки, немов каміння: завжди кажуть правду! Як же потішаться Ротгар з Насуадою!

«А й справді, непогано, — кивнувши гному, подумки озвався Ерагон до Сапфіри. — Але для знищення Галбаторікса потрібна не лише сила, інакше б ельфи вже давно з ним упоралися».

Так чи так, а юнака дуже тішила його бойова вправність і те, що біль у спині нарешті минув. З його очей наче впала полуда, й він воскрес для нового життя.

До зустрічі з Оромисом і Глаедром лишалось не так уже й багато часу, тож Ерагон, схопивши лук і сагайдак, подався на стрільбище. Раніше він не міг упоратись з ельфійськими мішенями — вони були дуже маленькими й стояли аж надто далеко, тож доводилося стріляти з половини дистанції. Утім, цього разу все було інакше. Легко напнувши тятиву, юнак заходився посилати стрілу за стрілою, раз по раз влучаючи в ціль, аж доки його сагайдак не спорожнів цілком. А під час останнього пострілу лук просто не витримав шаленої напруги й несподівано луснув, боляче вдаривши його по руці.

Похнюпившись, Ерагон зиркнув на уламки зброї. Цей лук подарував йому на день народження Герроу, й він допомагав родині вижити в голодні роки. З нього він поцілив свого першого оленя, а пізніше вбив свого першого ургала. З ним він уперше скористався магією. Втратити лук — означало втратити старого друга, на якого завжди можна було розраховувати.

— Нічого собі, — Сапфіра понюхала уламки лука. — Здається, нам потрібен новий.

Ерагонові ж було не до жартів, тому він зітхнув і поплентався збирати стріли. Зі стрільбища вони полетіли до Оромисової хатини, де господар уже чекав на них, споглядаючи гірський краєвид.

— Чи одужав ти, Ерагоне, після нашого свята? — спитав він.

— Так, учителю, — зітхнув юнак.

Ельф іще деякий час дивився кудись у далечінь, тож запала мовчанка. Ерагон до цього вже звик, тому вирішив його не турбувати, аж доки той сам не заговорив до юнака:

— Глаедр пояснив мені, що сталося на святі. З вершниками досі ніколи такого не траплялося. Розумієш, дракони ще раз довели свою перевагу над нами. Утім, Глаедр не був певен, чи з тобою все гаразд, тож розкажи про свої відчуття.

Ерагон спочатку розповів, що має відтепер напрочуд гострий зір, нюх і слух, а потім повідав геть-чисто все про свій поєдинок з Ваніром.

— А зараз? — спитав Оромис. — Як ти почуваєшся зараз? Хіба тобі подобається, що твоє тіло змінили без твого дозволу?

— Та що ви! — вигукнув Ерагон. — Можливо, раніше я й був би проти, але тепер лише вдячний за те, що не відчуваю болю в спині. Для цього не шкода нічого на світі!

— Я радий, що ти оцінив наш подарунок, — кивнув ельф. — Гадаю, тепер ти нарешті вийдеш на правильний шлях. Але час продовжувати навчання. Глаедр чекає на Сапфіру біля Каменя-що-розбиває-яйця, а ти, Ерагоне, візьмешся сьогодні за третій рівень Римгар. Якщо, звісно, зможеш.

Простуючи до тренувальної галявини, Ерагон не почув за спиною кроків учителя й дуже здивувався.

— Ви не приєднаєтесь до мене, Майстре? — спитав він.

— Не сьогодні, — сумно посміхнувся той. — Свято забрало в мене багато енергії, тож я насилу вибрався з хати погрітись на сонечкові.

— Мені дуже шкода! — засмутився юнак, дивуючись із того, що дракони не можуть допомогти старому ельфові, як йому.

— Це не твоя вина, що я скалічений, — почув він незворушну відповідь.

Коли Ерагон спробував закінчити третій рівень Римгар, то зрозумів, що йому все ж таки бракує гнучкості ельфів. Правду кажучи, він навіть зрадів цьому, інакше б для чого тоді було продовжувати тренування, до яких він так звик?

Кілька наступних тижнів були для юнака не менш складними, хоч він і робив надзвичайні успіхи, опановуючи ті знання, що раніше були йому не під силу. Він і досі вважав Оромисові уроки захоплюючими й