Відірвана від коренів - Наомі Новік

— Ми захопили їх на світанку, — сказав Савенга. — Вони всі мертві: усі шість тисяч.

Марек замовк, мабуть, розгубився: такого він не очікував. Він переглянувся з Соля, трохи хмурячись, як ніби не хотів цього чути.

— Які втрати? — зажадав він.

— Чотири тисячі, занадто багато коней. Ми зім'яли їх кіньми, — повторив Савенга, його голос зламався, і він ніби опустився нижче, там де сидів. Не всі сліди на його обличчі були від поту. — Марек, вибачте мені, ваш брат мертвий. Вони вбили його, ще в першій засідці, коли він пішов обстежити річку.

Я відійшла від столу, ніби могла втекти від слів. Маленький хлопчик нагорі тримає меч, «Я не буду проблемою», говорить він, і його кругле обличчя повернуте вверх. Пам'ять ткнула мене, як гострий ніж.

Марек замовк. Його бличчя прийняло ще більш розгублений вираз. Соля продовжував говорити з генералом. Я ледь могла чути їх розмову. Нарешті Соля потягнувся і накинув важку тканину на дзеркало. Він повернувся, щоб подивитися на Марека.

Розгублений вираз з обличчя Марека поволі зникав.

— Клянуся Богом, — сказав він через хвильку, — я не хотів, щоби все відбулося так. — Соля тільки нахилив голову, дивлячись на нього блискучими очима. — Але це був не мій вибір, в кінці кінців.

— Ні, — тихо погодився Соля. — І це добре для нас: ми будемо проводити голосування про підтвердження відразу.

Я відчула сіль у роті: Я плакала, сама не знаючи про це. Я пішла геть. Ручка дверей увійшла в мою руку, шия і голова різьбленого яструба натисли на мою долоню. Я повернула її, вислизнула за двері і тихо закрила за собою. І затремтіла вже в коридорі. Алеш була правою. Одна пастка за іншою, давно поховані під килимом товстого листя, нарешті підстрибували і закривалися. Маленькі зуби клацали, хапаючи гілки і бруд.

Пастки, одна за одною.

Я відразу побігла, мої черевики вдаряли по каменю, перелякані служниці тислися до стін і ранкове сонце яскраво світило у всі вікна. Я задихалася, коли закруглила кут до палат кронпринца. Двері були зачинені, але без охорони. Тонкий сірий серпанок сочився з-під них у коридор. Ручка була гарячою під моєю рукою, коли я рвонула двері.

У кімнаті все палало, килим вже догорав; охоронці мертвою купою лежали на підлозі. Близько десяти чоловік лежали в мовчазному колі навколо Алеш. Вона була жахливо опалена: половина її обладунків розтала прямо на шкірі, і якимось чудом вона як і раніше боролася. Позаду неї лежала мертва принцеса, загороджуючи двері до шафи своїм власним тілом; Кася була поруч з її тілом, її власний одяг був порізаний в дюжині місць, але її шкіра була неушкодженою. Вона тримала меч і люто розмахувала ним на двох чоловіків, які намагалися пройти повз неї.

Алеш махала двома довгими ножами, які дико співали в повітрі і залишали тріск вогню позаду себе. Вона рубала нападників на шматки, з плямами крові на підлозі, але вони не падали. Чоловіки носили форму солдат Росі, але їхні очі були зеленими і втраченими. У кімнаті пахло свіжими березовими гілками.

Я хотіла кричати і плакати. Я хотіла простягнути руку до них і знищити все це.

— Hulvad, — сказала я, і мої руки знаходили і кидали магію у них. — Hulvad, — я згадала, як Алеш витягувала тонку хмару зараження з підмайстра Балло. Струмки чорного диму пішли потоками з чоловіків, з кожної подряпини і ножової рани. Дим вилітав через відкрите вікно на сонячне світло; а потім вони ставали тільки чоловіками, знову ж таки, болю було занадто багато, щоб вони могли жити; вони падали на землю, один за іншим.

Коли її нападники впали, Алеш повернулася і кинула ножі у спини тих, які намагалися вбити Касю. Ножі затонули глибоко в спинах, і ще більше злого диму повалило з ран створених ними. Вони впали, один і другий.

В кімнаті стало тихо, всі зомбі були мертві. Петлі на дверях шафи рипнули; Я підхопилася на шум. Двері шафи трішки прочинилися, але Кася притримала їх: Сташек, який був усередині, намагався визирнути, обличчя його було рішучим, і маленький меч він тримав затиснутим у руці.

— Не дивися, — сказала вона. Вона витягнула із шафи плащ, довгий багатий червоний оксамит. Покрила ним дитячі голови і взяла їх на руки. — Не дивіться, — сказала вона, і вони притулились до неї.

— Мамо, — сказала дівчинка.

— Мовчи, — сказав їй хлопчик, його голос тремтів. Я закрила рот обома руками і зайшлася в риданнях.

Алеш втягувала повітря важкими, болючими вдихами; кров пузирилася на її губах. Вона притулилася до ліжка. Я подалася вперед і потягнулася до неї, але вона заперечливо помахала головою. Вона зробила жест рукою і сказала:

— HatoL, — і вихопила Голодний меч з повітря. Вона тримала його руків'я до мене. — Все, що знаходиться в лісі, — сказала вона хрипким шепотом, її голос з'їв вогонь. — Знайти і убити. Перед тим як не стане занадто пізно.

Я взяла меч і тепер трима його, ридаючи. Алеш ковзнула до підлоги, ще коли відпускала його в мої руки. Я опустилася на коліна поруч з нею.

— Ми повинні покликати Іву, — сказала я.

Вона похитала головою, крихітне рух.

— Іди. Забери дітей звідси, — сказала вона. — У замку небезпечно. Іди. — Вона дозволила своїй голові опертися на спинку ліжка і закрила очі. Її груди тепер здіймалися і опускалася тільки частими