Меч і хрест - Лада Лузіна
Але в результаті не відчувала взагалі нічого, окрім скорботної бездушності, що охопила її, коли вона побачила такого гарного, такого жаданого й недосяжного колись Мира Красавицького, схожого на зламану й викинуту ляльку. Вона дивилася на його поздряпаний лоб із чорним волоссям, що прилипло до нього, й абсолютно хворі очі під ним. Але думала не про нього…
Оскільки перша її думка була про підлу відьму Прахову, що отруїла беззахисного Михайла кладовищенською землею. Друга – про чорноокого Демона в засипаному снігом стрункому циліндрі та вперту Дарину, що навідріз відмовляється визнавати небезпеку, яка йде від нього й невблаганно підкрадається до них.
А для третьої місця в голові вже не вистачало…
Зі щоденника N
Жінка – природа. Жінка – земля. І Єва зрадила Бога зі Змієм, згодом нареченим Сатаною. І Бог прокляв жінку та землю. І Диявола нарекли Великим архітектором всесвіту і Князем світу цього…
Ось, ось вона, хто повстала першою, збунтувавшись проти утопічного едему, де не було місця смерті!
Бо безсмертя – це також смерть, без смерті – немає життя, і в смерті – життя, і в цьому одному формула безсмертя. У вічному народженні нового та смерті старого, смерті слабкого та перемозі найсильнішого. Скажете мені, що не на цьому стоїть світ?
Але повстала була розумніша за Творця: її води і скелі, звірі та птахи, дерева та квіти ніколи не підкорялися Божим законам.
І сам Господь, здатний змусити море розверзнутися, ніколи не закликав його: «Не вбивай!» Не вмовляв Лева підставити другу щоку й «молитися за тих, що кривдять і гноблять» його, кролика – не «дивитися з жадобою» на кролицю, а білку, що збирає на зиму горіхи, – «не піклуватися про хліб насущний».
Він тільки намагався відірвати людину від землі. Але закон земного тяжіння був проти!
Бо хай би там що говорили про наші любов та милосердя, у своїй прихильності до близьких ми скоріше – рідня звірам, які захищають своїх малят і їх матерів, китам і дельфінам, які підтримують пораненого побратима, ніж великому милосердю Христа.
Бо природа вчить нас боротись і виживати.
Тоді як Бог учить нас лише покірливо приймати смерть.
Панове, ви звірі, панове! І в тому ваше щастя…
Розділ двадцять другий,у якому Марійка розуміє ціну справжньої любові
Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки – чарівниці…
Як прийшов вівторок – зіллячко зварила,
А в середу рано Гриця отруїла.
Як прийшов четвер – то вже Гриць помер.
Маруся Чурай– Он він, – сказала Марійка.
Дарина вилізла з машини Мира і зупинилася, тримаючись за дверцята й надимаючи губи, – особняк поряд із колишнім театром «Бергоньє», що прихистив нині однойменне кафе, – неприємно спантеличив її блискучою дзеркально-золотою табличкою з написом «Вхід лише за картками членів клубу».
Мир, німий, із мертвим обличчям, вийшов і механічно подав руку Марійці. Та взяла її, опускаючи очі, – думки про бідолашного Михайла і К. Д. із загадковою блакитноокою каблучкою раптом різко відсунулись, і стало страшенно соромно. Так соромно, що живіт прилипав до спини, а очі намагалися симулювати сліпоту, аби не бачити його ТАКиМ!
Він автоматом вийшов із будинку вслід за ними, не відстаючи ні на крок, і в жодної з них не повернувся язик послати непотрібного присушеного в інший бік. Обоє покірно всілися на заднє сидіння його машини з компрометуючими номерами й по дорозі на Пушкінську жаліли очима його нерухому потилицю та намагалися виблагати пробачення одна в одної.
– Я не хотіла… Я ж несла пляшку Сані… – слізно прошепотіла Чуб.
– Я знаю. Це я…
– Ти ж не знала!
Але те, що теоретично обоє вони невинуваті, чомусь ніскільки не заспокоювало. І тоді, вимогливо посмикавши себе за ніс, Дарина втішилася недовговічністю Мирових страждань: «Усього тринадцять годин. Всього-на-всього! Однаково що отруїтися зеленими абрикосами. Шматувала б себе я за те, що випадково дала йому зелену абрикосу? Ну, болів трохи живіт, ну, понудило. Може, навіть на користь йому піде. Знатиме, як воно – так закохуватися!»
А Марійка спробувала сховатися в тому закутку своєї свідомості, де жила її безпристрасна логіка, що незворушно доводила їй: немає злочину в тому, що вона його розлюбила – позаяк і не було ніякої любові. Була лише романтична мрія про неї, що набула форми красеня-одногрупника і заповнила нескінченну порожнечу її життя, населену такими ж безтілесними фантомами інших почуттів. Мир був тінню з минулого, де величезні дози літературних кохань і пригод цілком заступали їй реальне життя, і вона ковтала книжки одну за одною, немов знеболюючі пігулки, які хворий зі стажем п’є ще до того, як почнеться напад.
Але головне, – не було ніякої любові Мира, яку вона могла б зрадити. Позаяк усього через чотири години красеневі Красавицькому соромно буде згадати, що він «любив» убогу миршавку Марійку Ковальову. Тоді як Михайло… З Михайлом – це справжнє. Михайло побачив ЇЇ!
Але варто було Марійці, вилазячи з машини, побачити втуплені очі Мирослава, як їй знову стало соромно і бридко вже через те, що вона намагається виправдатися.
– О’кей, – буркнула Дарина собі під ніс і з перебільшеною рішучістю попрямувала до дверей клубу. Марійка нерішуче прилаштувалася у хвіст – Мир тінню поплентався за нею.
Штовхнувши двері, Чуб опинилася в оправленому в чорний мармур холі і, розвернувшись до охоронця біля входу, вже розкрила рота для натхненної брехні,
