Меч і хрест - Лада Лузіна
– Так от, про «Демона», – загрозливо почала Марійка, розсерджена безапеляційністю Дарини. – Першого «Демона» Врубель написав у Києві!
– Я знаю.
– Звідки?
– Думаєш, я зовсім дурка?! – нелогічно обурилася «зовсім дурка». – Я, між іншим, Ґлієра закінчила. І ми там оперу Рубінштейна «Демон» проходили. І викладач розповідав: побачивши її постановку в Київському оперному, Врубель і написав першого «Демона». А «Демон» – це тобі не «Ведмедики в сосновому бору». Його весь світ знає. Бачила «Інтерв’ю з вампіром»? Так там Бред Пітт і Антоніо Бандерас з’ясовують стосунки на тлі «Демона» Врубеля. Круто?
– Круто, – скупо погодилася Марійка, що не бачила «Інтерв’ю», не ідентифікувала Пітта й не вважала, що статус голлівудського задника – ознака художньої крутизни. – Тільки опера тут, пробач, ні до чого! І Прахова теж. Тому що це не Лермонтовський – це наш Демон. Михайло знав його. І назвав мені його ім’я – Дементій Києвицький. К. Д.! І це…
Вона різко зітхнула, заздалегідь жалкуючи про тишу, яка розірветься зараз від обуреного крику Дарини, й завершила переконано і безпардонно:
– Наш хлопець із каблучкою. Той самий!
– Наш хлопець? – зіщулилася Чуб. – Але це вже повна дурня! Він узагалі не схожий на «Демона»! І звуть його взагалі Ян!! Я не розповідала, було не до того. Але я зустрічалася з ним сьогодні в клубі. І він мені все, абсолютно усе пояснив! У нього тато – крута шишка і примушує його в мерії працювати. А в робітники він пішов йому на зло. І зрозуміло, що не назавжди.
– Але я бачила його.
– Кого ти бачила?! – верескнула Дарина. – Коли?! Сто років тому? Та хіба мало схожих людей!
– А каблучка…
– І схожих каблучок – навалом! Ти увесь час на нього наїжджала! Із самого початку! Ось тобі й привиділося…
– Я можу присягнутися!
– Краще не треба. А то посваримося! – похмуро пригрозила Землепотрясна, дивлячись на неї очима людини, готової негайно викреслити співрозмовника зі свого життя. – Запам’ятай раз і назавжди, Марійко, – це закон: ніколи не жени на хлопця своєї подруги! Доти, доки вона сама не почне на нього гнати. Бо коли справа упирається в хлопця, дружбі кінець!
– А хіба він уже твій хлопець? – згасла та.
– Уже! – грізно гаркнула Чуб. – Коротше, – демонстративно змінила вона тему, – діло йде до ночі, і ми в повній безвиході. Даремно вбиралися! Тільки пріла під цим мотлохом. Єдина корисна інформація – моя. Про палицю. І про скарб. Він і досі там! Але від цього нічого не міняється. Спасибі, хоч час зупинився. І тобі освідчилися. Мир твій, виходить, побоку? – буркотливо уточнила Дарина.
Марійка наморщила губи і слізно затрясла головою спочатку заперечливо, потім згідливо.
– Я знаю, це погано… Спочатку з одним, потім з іншим. Так негарно вийшло. Треба було йому відразу сказати, що я його не люблю… Але я так звикла, що люблю його, і у мене не було ні секунди, щоб подумати, що я не люблю його насправді. І якщо він справді мене любить, то… Мала рацію мама: я безнайдійна шльондра!
– Надійна, – миролюбно поправила Дарина. – І ніяка ти не шльондра. Тобі до шльондри ще рости і рости. Якщо хочеш знати, він…
Але її дозріле зізнання в злочині «з необережності» перервав неввічливий чорний телефон. І на Марійчин жах і сором, глухий голос відданого їй Мира попросив її спуститися за ним у під’їзд.
– Лишенько… – заскиглила перелякана Марійка.
– Гаразд, – остаточно заспокоїлася Дарина. – Готуйся. Я за ним сходжу. – І додала примирливо: – Для чого ще потрібні подруги?
– Стій… – запобігливо пискнула Ковальова. – А як ти гадаєш, Михайло мені освідчився по-справжньому? Він же її любив… А я так, просто нагодилася? – слізно запитала вона, благаючи про спростування.
– І в голову не бери! – негайно довела свою дружбу Дарина. – У нього до неї була психопатологічна любов, – безбожно понівечила вона медичний термін. – Від такої зараз лікуються! Ця Прахова йому абсолютно не підходила! Він же засмиканий, ламаний – таким тільки у ваті лежати. А ти і є – вата!
– Правда? – зраділа сумнівному компліменту Марійка.
– Повір, я знаю, що кажу! – запевнила її Дарина Чуб.
* * *Мир навіть не запитав про походження чернечого балахона Дарини, лише ковзнув по ньому відстороненим чорним поглядом. Враховуючи, що вперше він побачив Чуб у дранті, а вдруге – закутаною в прапор, він, певно, встиг змиритися з її зухвалою екстравагантністю в стилі «гегемон вульгаріс».
Утім, на Марійку, що зустріла його вже в цивілізованому одязі, прибулий теж не поглянув. Зайшов, опустився на канапу, разом опустивши голову, плечі й безвільні руки, і втупився в підлогу, не вимовивши ні слова.
– Що з тобою? – пригнічено спитала Марійка.
Мир повільно поворушився, спідлоба поглянув на Чуб. Без колишнього презирства, безбарвно й бездушно, так, немов цей погляд був лише рудиментом його минулого життя – зниклого без сліду.
Але та однаково напосілася:
– Не хочеш при мені говорити, можу й піти!
– Ні, – кивнув він повислою рукою. – Не має значення.
– А що має? – поцікавилася Дарина, помовчавши й так і не дочекавшись наступного продовження.
– Ми взнали номер батька Миті.
– Телефонний?
– Машини. Він приїздив його провідувати. А номер такий, що запам’ятовується.
– І можна дізнатися, чия ця машина? – пожвавилася Землепотрясна.
Руда Пуфик, що із приходом гостя втратила Даринині коліна, але залишилась у кімнаті, щоб їх вартувати, прохально потяглася до них передніми лапами. Але хазяйка неввічливо відсторонилася.
– Можна, але не треба. – Мир знову дивився в підлогу з виглядом людини, що занурилася в