Меч і хрест - Лада Лузіна

Її рівне, синяво-чорне волосся розсипалось і танцювало по чорній, неймовірно вузькій і тонкій спині, і сама вона раптом здалася Дарині велетенською змією, що стоїть на хвості, виконуючи небачений за красою звіриний танець смерті.

І Дарина повірила: так і має бути! Так і влаштовано – перемагає найсильніший. Так задумав Бог. І Катя прекрасна й чесна у своїй невблаганності – в нестримному тваринному бажанні вбити супротивника, що втричі перевершує її! У її страшному й чесному поєдинку.

Але тут хтось непотрібний і нетямущий вчепився в Даринину руку зі здибленими від захоплення волосинками і затряс її щосили, і, обурено обернувшись, хазяйка руки побачила Марійчине обличчя – бліде, хворе і збожеволіле від безсилого співчуття.

– Он-он, – залопотала вона.

Там, за червоно-синьо-білими канатами рингу, куди спрямувався з відчайдушною надією Марійчин палець, стояла дама зі срібним відром, із якого виглядав червоний ковпачок літрової коли. А сподівалася Марійка лише на Дарину, і сподівання її було таким відчутним і благальним, що думки миттю зникли з Дарининої голови, залишивши на розжиток одну:

«Ні, не в чесному!»

Дарина різко розвернула Марійку спиною, шиплячи, рвонула застібку на її рюкзаку і вивудила теплу пляшку з пригубленою Миром присухою.

Притискуючи бутель до себе, вона почала вимогливо продиратися крізь натовп. Її розсерджено відпихали, не звертаючи уваги на саму перешкоду – прикру й випадкову. У загальному крикові їй не було чутно нічого, навіть власних думок. Утім, усередині Дарини й не чаїлися ніякі тверезі висновки, тільки хвилі, що пробігали по тілу, захльостуючи грандіозне приміщення та підганяючи її до мети.

– Нехай холодного поп’є! – бездумно бовкнула вона, заграбаставши зі срібного відра напівпорожню переможну пляшку й підміняючи її любовною.

Погляд держальниці відра так само бездумно, але згідливо кивнув, хоча принесена Дариною кола, чесно кажучи, була вже гаряченькою.

«А якщо, – з’явилася друга, перелякана думка, – у них бої без правил і перерв? Тоді я даремно…»

Але їй відповів гонг, що брязнув, оповіщаючи про завершення невідомо якого раунду й безпідставності Дарининих побоювань.

Катя слухняно відпала від супротивниці.

Публіка розчаровано видихнула.

До зацькованого динозавра, що ледве стояв на ногах, підскочили три формені жіночки, заходившись промивати криваве око, заклеювати розітнуту брову, мастити обличчя якоюсь маззю.

Дама з відром, у супроводі двох інших, із рушниками та халатом, рвонула в Катин кут, але Дображанська не квапилася до них – вона стояла, переможно обводячи очима залу, а зала оглушливо кричала, обожнюючи її та випрошуючи в неї смерті супротивниці. Зала мріяла побачити, як колосальне, титанічне тіло впаде і замре на підлозі. І хтось поряд із Дариною злісно, захлинаючись прошепотів:

– Врешті-решт, є ж угода! У разі летального результату клуб інсцені…

– Так, як із Ольгою! Вона після Динозаврихи так і не відійшла.

– Ми тут не в ляльки граємося!

– Молодець Катя. Ганна всім поперек горлянки.

Чуб бігла крізь обривки реплік, не оглядаючись і не вслухаючись в їхній зміст. Марійка стояла біля дверей, дивлячись на ринг напружено й очікувально.

– Випила? – спитала Дарина.

– Так.

– Багато?

– Більше, ніж Мир. Що тепер?

– Не знаю.

– Тоді навіщо?

– Не знаю. Вона дивилася на неї? На супротивницю?

– Здається, так. Це важливо?

– Здається, важливо. Мир дивився на тебе…

Ударив гонг. На рингу звідкись узявся хлопець із мармеладною посмішкою та рельєфно-мускулястим тілом, прикритим трикутником бандажа з перлинною ниткою в дупі. Стриптизер ніс над головою прямокутник із цифрою п’ять.

Катя не рухалася.

Реанімована Динозавриха попрямувала до неї, з каламутним, безглуздим, але по-тваринному впертим поглядом. Вона притискала до грудей зігнуту ліву руку, як собака пошкоджену лапу. Невгамована кров знову пробила собі дорогу й обережно спускалася по її щоці хисткою ниткою. Катя невпевнено пішла назустріч супротивниці, що важко гальмувала на кожному кроці. Було видно – Динозаврисі досить одного удару. Тільки заради цього легендарного завершального удару її й виштовхнули зараз на ринг. І вона готова прийняти його, не збираючись просити пощади.

– Ні, – сказала раптом Дображанська несподівано голосно й чітко, різко виплюнувши пластикову пластинку з рота. – й треба до лікарні!

Зала недовірливо зашепотіла.

– Треба бути людьми! – владно, хоча і не занадто впевнено закричала Катя. – Ви що, не бачите, що в неї зламана рука? І ребро!

Люди обурено заревли – вони не хотіли бути людьми. Не зараз! Потім, після бою. Зараз вони були двома сотнями розлючених кішок, із-під носа яких вихоплювали законний шмат довгоочікуваного жирного м’яса.

Динозавриха розлючено затрясла головою й поперла на Катю, оживаючи від підбадьорливих криків.

– Давай!

– Дай їй!

– Приведи Дображанську до тями!

– Катю, давай!

– Ну ж бо, Катю!

– Я не можу! – перелякано застогнала Катерина, лякаючись самої себе. Вона стояла, опустивши ослаблі руки, з жахом поглядаючи на супротивницю, що наближалася. – Я не можу її вдарити! Ні.

Динозавриха замахнулася і вдарила.

Катя відсахнулася, кривлячи рот, із якого поповзла багрова слина.

Зала затихла.

Дарина стражденно скрикнула:

«Що я наробила! Тепер вона вб’є Катю!»

Динозавриха вдоволено заричала й кинулася на суперницю знов, орудуючи єдиною рукою, що була в її розпорядженні.

Катя боязко ухилилася. Супротивниця гепнулась на підлогу. А Катя, яка мимохіть спробувала підхопити падаюче тіло, повалилася разом із Динозаврихою, котра завила, мабуть, ударившись зламаною лівою рукою, і, хворобливо завивши їй у відповідь, імпульсивно притиснула до себе громіздку, бридку тушу, несамовито гладячи її плечі викривленою рукавичкою.

– Ганнусю, потерпи… Ганнусю… Навіщо ми так, я не розумію! Ну-ну… Заспокойся… – Вона сквапно вколисувала на грудях потворну, зі скривленим обличчям голову. – Лікаря! Лікаря! – закричала Дображанська. – Потерпи трохи, мила, хороша. – Катя по-материнському, жалісливо клюнула