Зоряний лицар - Тамара Крюкова

він думав, що мати магічний кристал може тільки дорослий досвідчений чарівник, але не дівчисько, котре навіть не володіє азами чаклунства й вважає появу їжі з повітря найбільшим досягненням магії. У кожного чарівника був свій магічний кристал, і ніхто інший не міг доторкатися до нього. Цей кристал повинен був належати йому, обранцеві, але ця приблудна злодійка вкрала його.

— Що треба робити? — запитала Марика, не помітивши жадібного блиску в очах Азара.

— Дивися на кристал і думай про тих, кого хочеш побачити, — ледве впоравшись із почуттями, що нахлинули, мовив Азар.

У світі, де правлять чарівники й закони магії часом сильніші від фізичних законів, час тече по-іншому. Кожний, хто переступив цю межу, перестає існувати для смертних, хоча продовжує жити своїм життям. Мариці здавалося, що минуло багато днів відтоді, як вона врятувалася з вогню, насправді петля часу замкнула, і в кришталевій кулі вона побачила початок фатального дня після пожежі.

Полум’я бушувало до світанку. Тільки коли обвалився дах і не залишилося жодної надії, Гліб затих і перестав рватися у вогонь. У пригніченому, забрудненому сажею юнакові важко було впізнати осяйного принца. Поступово люди розійшлися. Їм було нестерпно соромно дивитися в очі один одному. А Гліб усе стояв, дивлячись, як на попелищі вмирають останні відблиски вогню і як попіл вкриває руїни сивиною.

Вартові хотіли повести принца додому, але він наказав дати йому спокій, і вони шанобливо відійшли. Змалечку Гліба навчали, що монарх не повинен виказувати своїх почуттів, однак зараз він забув це правило. У цей день він не хотів бути королем і нести тягар влади. Як можна відповідати за долі великої кількості людей, коли не зміг урятувати єдиного, найближчого друга?

Горе, біль і розпач захлиснули юнака, і він заридав, не стримуючи сліз. Із загибеллю Марики щось у його серці вигоріло. На попелищі не залишилося ні любові, ні дружби, лише порожнеча й обгорілі головешки почуттів. Він плакав, доки не виплакав всіх сліз. Очі стали сухими й гарячими, але біль втрати так і не затих.

Попелище ще курілося, а довкола нього, невідомо для якої поживи, уже зібралися ворони. Їхнє каркання розносилося околицею, наче похоронне голосіння. Хтось несміливо торкнувся Глібового ліктя. Він знехотя обернувся й побачив Степка.

— Ваше Високосте, настав час повертатися. Так недовго й застудитися, — обережно, щоб не дратувати принца, сказав хлопчик.

— Яке це тепер має значення? — відмахнувся Гліб.

— Життя ж не скінчилася. У кожного своя доля.

— Що ти розумієш? Вона готова була пожертвувати всім заради мене, а я не захистив її навіть від людської поголоски. Чого варті влада й корона, якщо вони зробили мене рабом? Я повинен був покинути все і бути поруч із нею в кузні. Нехай би вогонь пожер нас обох! — гірко скрикнув Гліб.

Бачачи, яка глибока скорбота Гліба, Марика засоромилася свого щастя. Пожежа й людська злість забулися, ніби все це було давним-давно, але Гліб роз’ятрив минулу рану. Вона не могла радіти, доки він ллє сльози за нею, але ж як повідомити йому, що вона врятувалася?

Степко намагався хоч трохи утішити хазяїна, але в нього самого начебто вийняли серце, а вставили камінь. Образ чорноволосого дівчиська дотепер так і стояв у нього перед очима. Дуже вже вона йому до душі припала, мов присохла. Так би все покинув і пішов за нею. Так що тепер про це думати! Навіть камінчик заповітний їй щастя не приніс. Он як удача обертається: одного в царські палати, а іншого в полум’я.

— Навіщо так себе зводити? Живим же на землю не зійдеш, — у серцях сказав він.

Марика придивилася до хлопчика. На пам’ять прийшло, як той похвалявся, буцім у нього бувають видіння. Цікаво, брехав чи ні?

«Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива!» — жартома скрикнула вона, дивлячись впритул на його відбиття в кулі.

— Холера! — раптом скрикнув Степко й озирнувся.

— Що трапилось?

— А ну як вона жива? — зробивши страшні очі, мовив хлопчик.

— Це дурний жарт, — процідив Гліб.

— Я не насмілюся так жартувати? Я голос чув.

— Який голос?

— Та ж панни голос. Буцім вона до мене по імені звертається й говорить, що жива.

— По імені? А чому до тебе, а не до мене? — запитав Гліб, не надто довіряючи хлопчакові. Заради того, щоб утішити свого хазяїна Степко міг наговорити все, що завгодно.

Хлопчик зніяковів під поглядом Гліба й зізнався:

— Ну, якщо чесно, вона сказала: «Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива». Слово в слово. От вам хрест!

Це було схоже на Марику. Гліб пильніше глянув на хлопчика. Хтозна, наскільки правдиве те, що йому ввижається? «Часто його видіння справджуються», — тихенько шепнула надія, що прокинулася в душі.

Із Гліба враз спало заціпеніння. Степко вразився зміні, що відбулася в ньому. Тільки що він був безвладним і загубленим, а тепер у його очах горіла рішучість, ніби не було безсонної ночі, повної хвилювань і тривог.

— Якщо