Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Зненацька їй згадався інший голос, хрипкий, що доносився начебто з бочки. Це був голос коваля: «Поки думаєш, що йдеш по тверді, під ногами твердь. Людина сильна вірою».

— Я вірю, — голосно сказала Марика.

Її голос загубився в шумі води, але заціпеніння спало. Дівчинка заплющила очі й спробувала згадати відчуття, коли крокувала поруч із ковалем по неіснуючій стежці. В її уяві виник примарний міст. Він то з’являвся, то щезав, наче був витканий із сонячних ниток. Дівчинка зосередилася на золотому світлі. Вона відчула тепло в кінчиках пальців й інстинктивно виставила долоні вперед. Їй здалося, що в її грудях горить вогненна куля. Тепло полилося з її рук, і дівчинку охопило щастя, точнісінько як у стайні, коли довелося приборкувати коней, що сказилися.

Вона зробила крок, далі — другий, третій…

«Ти боїшся. Якщо подивишся, ти потонеш…» — продовжував нашіптувати настирливий голос. — «Ти не бачиш мети… Ти не зумієш дійти…»

Марику немов схопили крижані лещата. З кожним словом холодні щупальця проникали усередину, прагнучи дістатися до золотої кулі в неї в грудях і загасити її.

Дівчинка розплющила очі. Примарний міст, зведений її уявою, потьмянів і розсипався в порох. Марика з головою занурилася в холодну воду. Запекло борсаючись, вона зібрала всі свої сили й знову уявила собі рятівний міст. Гаряче тепло знову наповнило її тіло. Крижані щупальця скулилися, на час відпустивши свою жертву.

— Я зроблю це. Я зумію, — як заклинання повторювала дівчинка.

Цього разу сонячний міст не був простою фантазією. Він, реальний і відчутний, перекинувся над озером до фонтана. Марика поспішила вперед. «Тільки б міст не зник, перш ніж я заберу кулю», — подумала вона.

Негайно у відповідь на її сумнів міст захитався, шепіт вкрадливих голосів посилився, підступаючи з усіх боків.

«Не поспішай… Ти не втримаєшся… Ти впадеш… Сили залишають тебе… Скорися…»

Марика відчула, як щось величезне й холодне доторкнулося до неї, від чого гаряча куля в грудях зблякла і ледь жевріла. Дівчинка затулила вуха, щоб не чути шелестких умовлянь, але від них було не сховатися. Голоси, Що Шепочуть, наздоганяли її, придушуючи волю й змушуючи скоритися неминучому. У неї більше не залишилося сил підтримувати мерехтливий міст над водою. Марика зрозуміла, що варто згаснути вогню в грудях, і води чарівного озера назавжди поглинуть її.

Всепоглинаючий холод накотив немов гігантська хвиля. Стало важко дихати.

— Мені не потрібний міст! Води більше немає! Є холод і лід! — раптом викрикнула Марика й негайно відчула під ногами твердінь.

У неї більше не було ні сумнівів, ні вагань. Вона приборкала спеку й холод. Лід і вогонь прийшли в рівновагу й підкорилися своїй хазяйці. Голоси змовкли, як і шум водоспадів. Здавалося, печера цілком виточена з гірського кришталю. Струмені фонтана теж замерзли і були схожі на вигадливо видуте скло.

Марика взяла кришталеву кулю і повернула назад.

Над горами прорізався перший промінь сходу. Він був червоним, ніби хтось порізав небо невидимим ножем, і з порізу бризнула кров.

— Вже час, — безпристрасним голосом сказав Агриппа.

Зараз було б недоречно виявити почуття тріумфу, що охопило його. Він нічим не видав полегшення й радості від того, що випробування закінчилося й самозванка більше не зазіхає на посох влади, який він ще міцно тримає в руках.

Чарівники мовчки звернули увагу до стежки, що веде вниз. За неписаним законом на дорозі, яка веде до печери, Що Шепоче, магією не користувалися. На шляху до печери обранець повинен був зосередитися й відчути велич майбутнього завдання. А у разі успішного завершення випробування він у супроводі магів міг насолодитися чудовим видовищем сходу над горами, щоб іще гостріше відчути радість життя.

Цього разу в серцях магів не було радості. Вони йшли, похнюпивши голови, уникаючи дивитися один одному в очі. Кожний думав про те, що міг би проголосувати проти випробування, і тоді безвинна дитина не була б принесена в жертву. Дівчинка виявилася не обраницею. Спокій на острові був збережений, але в душах некромантів не було радості.

Протиснувшись назовні, Марика не знайшла на плато перед печерою ані душі. Схід уже повністю заволодів небозводом і розмалював гори ніжно-рожевими барвами. Вітри обточили непокірливі скелі, згладивши гострі стрімчаки й надавши їм плавних форм. Зверху здавалося, що безліч кам’яних велетнів стоять, покірно схиливши голови й зігнувши плечі. На тлі висхідного сонця на краю плато чітко вималювалася вибагливо вигнута сосна.

Марика підійшла до дерева й, схопивши за стовбур, глянула вниз. Крізь ажурні віти вона побачила, як по стежці спускається процесія в білих мантіях. Один за одним люди ховалися за вигином стрімчака. Злякавшись, що залишиться одна серед безжиттєвих скель, дівчинка щодуху припустила слідом за ними. Стежка вилася серед валунів, але часом підходила до самої прірви. На одному з поворотів