Зоряний лицар - Тамара Крюкова

На мить, а може, й на вічність вона втратила відчуття простору й часу, і опам’яталася на невеликому плато, схованому серед скель. Над головою мерехтіли зірки, великі, які в рідних краях бували тільки ясними серпневими ночами. Величезний, червонуватий місяць, схожий на блискучу мідну тарілку, висів на небі, освітлюючи кожен злам на скелях.

Перед Марикою стояло восьмеро незнайомців. Їхні просторі, білі мантії світилися в темряві, тому спочатку дівчинка прийняла їх за привидів. Помітивши її переляк, Зосима злегка стис маленьку долоньку у своїй великій і сильній руці. Це вселило в дівчинку спокій. Некромант обіцяв, що на острові з нею не трапиться нічого поганого, і вона йому вірила.

— Підійди, дитинко, — сказав високий чоловік з посохом із драконячої кістки, котрий, мабуть, був тут головним.

Його голос був наче мед, а на губах грала усмішка, але Мариці він не сподобався, ця людина вселяла у дівчинку страх. Перш ніж підійти до незнайомця, вона глянула на Зосима. Той кивнув.

Біля високої постаті верховного мага Марика виглядала ще тендітнішою. Агриппа сподівався цим порівнянням зайвий раз довести іншим безглуздість самої думки про те, що самозванка може претендувати на посох влади. Та він помилився. Побачивши перед собою дитину, чарівники відчули незручність. Випробування водою завжди проходили сильні, дорослі юнаки, що досягли повноліття. Вони готувалися до нього упродовж довгих років і знали, на що йдуть, а це маля потрапило сюди, ні про що не підозрюючи.

Дівчинка обвела чарівників поглядом. Кожний згадав дитину з великими, схожими на чорні оливки очима. Навчених досвідом некромантів кольнув сумнів, чи правильно вони чинять, змушуючи за свою власну помилку платити безневинну дівчинку? Однак вибору не було. Вони повинні були залишатися безсторонніми й не мали права змінювати рішення, прийняте на Раді.

— Ти повинна будеш зробити те, про що ми попросимо, — сказав Агриппа.

— Гаразд, — погодилася Марика.

— Ти навіть не запитуєш, що від тебе вимагають? — здивувався верховний чарівник.

— Зосим сказав, що так треба, — довірливо відповіла дівчинка.

У некроманта защеміло серце. Він знав, якщо з дівчинкою трапиться біда, він ніколи не зможе собі цього пробачити. Залишалося лише сподіватися, що їй допоможе чарівний амулет.

— Твоя покірність похвальна, — вкрадливо мовив Агриппа й указав на вузьку тріщину в скелі: — Тобі потрібно увійти в ущелину. Всередині неї — печера. Візьми там кришталеву кулю і принеси її нам.

— Добре, — погодилася Марика.

Перш ніж ступити в ущелину, вона глянула на Зосима у пошуках його благословення. Некромант підійшов до неї і, поклавши руки на плечі, сказав:

— Я вірю, що ти зумієш це зробити, — Марика зникла в кошлатому тумані.

— Чи можливо, що їй удасться зробити неможливе? — як завжди невиразно вимовив Ксанф.

— Мені подобається це дитя. Сподіваюся, їй посміхнеться удача, — несміливо додав добродушний Саватій.

— Навряд чи. Вона не навчена навіть найпростішим прийомам магії, — заперечив Гурій.

— Зате в неї є амулет, — нагадав Саватій, що волів вірити в краще.

— Боюся вас розчарувати, але амулет в Азара, — безпристрасним голосом повідомив верховний чарівник.

— Це безчесно! — не втримався Зосим.

— Після стількох років бездоганного правління ти смієш звинувачувати мене в нечесності?! — грізно крикнув Агриппа. — То знай же, це не я. Вона віддала талісман за власним бажанням. Розпитай Азара, якщо не віриш мені.

— Вибач, брате Агриппо, я не хотів тебе скривдити, але її треба зупинити, доки не пізно. Без оберега їй не пройти випробування, — Зосим кинувся слідом за Марикою, але скелі вже зімкнулися, ущелини більше не було.

— Це доля, — урочисто вимовив Агриппа.

Марика повільно навпомацки просувалася вузьким коридором. Її оточував густий морок, але тут було неможливо ні заблукати, ні збитися з дороги. Скелі підходили так близько одна до одної, що іноді їй доводилося протискатися між ними. Незабаром прохід став ширший. Задуха змінилася вогкістю. Здавалося, що в повітрі висять дрібні водяні краплини. Від вологості одяг набряк і прилипав до тіла. Звідкись здалеку линув шум водоспаду.

Раптом скелі розступилися. Марика опинилася біля підземного озера. Це було дивне й чарівне місце. Стрімкі стіни печери були ніби виткані з водяних струменів, які опадали сріблястим потоком блакитної парчі й живили казкове озеро. У печеру не проникало жодного променя світла, однак водоспади мерехтіли, наче щомиті то тут, то там спалахували малесенькі синьо-зелені вогники. Біля основ водоспадів вода вирувала й пінилася, але саме озеро було спокійним, як застигле скло, і лише в центрі його бив фонтан. Прозорі струмені бавилися кришталевою кулею, то підкидаючи, то опускаючи коштовну іграшку. Куля іскрилася, граючи на воді відблисками.

Марика пошукала поглядом переправу, але не побачила ні мосту, ні броду. Вода плескалася біля самих ніг. Під водою зяяла безодня. До кулі можна було дістатися лише вплав. Поки дівчинка міркувала, під ногами захлюпало. Вода в озері прибувала. У гуркоті водоспадів їй причувся шепіт: «Ти потонеш. Ти не вмієш плавати. Ти підеш на дно…». Дивний шелесткий голос убивав будь-яку рішучість. Немов скам’янівши, Марика стояла й дивилася, як вода піднімається усе вище й вище, дістаючи кісточок.

Навіщо Зосим підманув її? Адже він знає, що вона не вміє плавати.