Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

— Джебр, — обережно вимовив Зедд, тихим голосом. — Ми прийшли побачитися з тобою.

Якщо жінка і чула його, то ніяк не відреагувала. Ніккі не думала, що Джебр взагалі щось чує, окрім нав'язливого шепоту магії.

Ніккі відчувала слабкі коливання чужої сили, яка з легким гудінням проносилася повз неї до провидиці, що стояла на поручнях балкона подібно кам'яній статуї. Жінка, не відриваючись, дивилася на Ейдіндріл, далеко внизу. Легкий вітерець розвівав її коротке волосся.

Наскільки знала Ніккі, балкон виходив не на зовнішню стіну замку, а у внутрішній двір. Тим не менш, Джебр довелося б пролетіти вниз не одну сотню футів. А там її чекав би шиферний дах однієї з будівель, фортечний вал або просто вимощений каменем внутрішній дворик. Не мало значення, зістрибне жінка вниз або просто впаде — в будь-якому випадку її спіткає неминуча смерть.

— Зірки… — слабким голосом промовила Джебр, звертаючись до порожнього простору перед собою.

Зедд схопив Ніккі за руку, притягнув до себе і зашепотів на вухо:

— Думаю, хтось шукає відповіді на ті ж питання, що і ми з тобою. Мені здається, хтось досліджує її свідомість. Як раз це ми і відчуваємо: присутність злодія, викрадача думок.

— Джеган, — видихнула Кара.

Ця здогадка здалася Ніккі логічною. Так чи інакше, узи зруйновані, і, теоретично, Джеган міг зробити подібне. Без Річарда, без їх лорда Рала, всі вони раптом стали вразливі для магії соноходця.

При згадці про те, як Джеган розпоряджався її свідомістю і волею, з глибин пам'яті Ніккі піднялася огидна хвиля крижаного жаху. З відсутністю лорда Рала пропали і узи, що захищали їх усіх. Якщо Джеган бродить у пітьмі, він легко може виявити, наскільки вони стали вразливі і в будь-який момент, без попередження, непомітно і невловимо переміститься прямо в їх уми, зануриться в їхні думки.

Але Ніккі знала Джегана. Знала, що відчуває людина, розумом якої опанував соноходець. Колись він на деякий час захопив і її розум. Наказував їй, управляв нею; його присутність була жахливою. Але зараз все було по-іншому.

— Ні, — сказала вона. — Це не Джеган — зовсім інше відчуття. Тут щось зовсім інше.

— Чому ти так впевнена? — Прошепотів Зедд.

Ніккі остаточно відвела погляд від Джебр і подивилася на хмурого чарівника.

— Почнемо з того, — прошепотіла вона у відповідь, — що ви нічого б не відчули, якби там був Джеган. Ніколи не можна точно сказати, тут він чи ні — соноходець не залишає відчуттів. Це зовсім різні речі.

Зедд потер чисто виголений підборіддя.

— І все ж, те що відбувається здається якимось… знайомим. — Пробурмотів він сам собі.

— Зірки… — Знову сказала Джебр пітьмі по той бік балконних перил.

Зедд рушив через відкриті подвійні двері, але Ніккі втримала його за руку.

— Почекайте, — шепнула вона.

— Зірки, що впали на землю… — нав'язливо звучав голос Джебр.

Зедд з Ніккі перезирнулися.

— Зірки серед трави… — Все тим же мертвим голосом повторювала жінка.

Зедд напружився.

— Я зрозумів. Добрі духи! Зрозумів!

Ніккі нахилилася ближче.

— Присутність?

Чарівник повільно кивнув.

— Відьма маніпулює потоками сили…

Джебр широко розкинула руки.

— Вона зараз стрибне! — Закричала Ніккі, коли Джебр почала нахилятися вперед, у пітьму.

Річарда потряс жорстокий кашель. Біль від різкого переходу струснула його й пробудила свідомість. Він відчув, що спроба видавити з себе стогін виявилася невдалою. Для стогону йому не вистачало повітря. З усвідомленням цього прийшов зростаючий, безладний страх задухи, ніби він тонув. Він знову закашлявся, кожен раз здригаючись від болю. Згорнувшись у калачик, лежачи на землі і сховавши руки всередину, він болісно намагався закричати, щоб відвернути наступний напад конвульсійного кашлю.

«Дихати».

Цей примарний голос, який здавалося, проникав з Нижнього світу, здався Річарду голосом безумства. Він робив усе, що міг, щоб не дихати. Він зробив кілька обережних, дрібних, в півковтка вдихів, намагаючись запобігти черговому болісному нападу кашлю.

«Дихати».

Він не знав, де знаходиться, і зараз це його не турбувало. Почуття задухи — це все, що мало значення. Незважаючи на відчайдушну потребу дихати, йому не хотілося це робити. Ця почуття так гнітило його, було таким огидним, що в його думці воно було не тільки абсолютно виснажливим, але і всесильним. Смерть здавалася йому приємніше цього почуття. Він не міг винести, щоб воно тривало.

Річарду не хотілося рухатися, тому що, з кожною відходячою миттю ставало легше не дихати. Йому здавалося, що, якби йому вдалося не дихати трохи довше, то де-небудь за гребенем того темного пагорба, лежачого перед ним, біль і страждання розсіються. Він щосили намагався лежати зовсім спокійно, сподіваючись, що обертання світу зупиниться перш, ніж його вирве. Він не міг уявити, як це буде боляче. Якщо б тільки йому вдалося лежати нерухомо трохи довше, тоді все стало б легше. Якби тільки він міг лежати нерухомо трохи довше, то все це пройшло б.

«Дихати».

Він вже не звернув уваги на віддалений, шовковистий голос. Його думки забрали його в минулі часи, коли йому було так само боляче. Це було, коли його, закутого і безпорадного, катувала Денна, коли по своїй милості вона завдавала йому болю, доводячи його тортурами до безумства. Тим не менше, Денна навчила його переносити біль. У своїй уяві він уявив, що вона знаходиться тут, спостерігаючи за ним, стежачи за тим, щоб утримати його на самому краю смерті. При ній траплялося, що він досягав гребеня того віддаленого, темного пагорба і починав спускатися вниз, на інший бік.

Коли це траплялося, Денні доводилося відразу ж з'єднувати їх роти і з силою вдихати в нього своє життя. Вона не тільки керувала його життям, вона управляла його смертю. Вона забирала все. Навіть його власна смерть не належала йому;