Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд
Сріблясте обличчя піднялося з колодязя, витягаючись на сріблястій гнучкій шиї. Сильфіда запитливо подивилася на Ніккі.
— Ти бажаєш подорожувати?
Ніккі насилу стримала лють.
— Так. Вірно. Ми бажаємо подорожувати.
Кара, повторюючи вираз Ніккі, вказала вниз, в колодязь.
— Так, правильно. Ми хочемо подорожувати.
— Я не буду використовувати в тобі свою магію, обіцяю. — Ніккі наблизилася до Сильфіді. — Ми бажаємо подорожувати. Прямо зараз.
Сильфіда прояснилася, немов забувши про все.
Здавалося, вона поспішала виконати їх бажання.
— Ви залишитеся задоволені. Підійдіть, ми будемо подорожувати.
Ніккі встала коліном на стіну. Стегна нили від напруги. Не звертаючи уваги на жахливий, пекучий біль, що заповнював все тіло, Ніккі полізла на широку кам'яну стінку. Вона була рада, що нарешті знайшла спосіб змусити Сильфіду підкоритися. Якщо вона не каже їм, де Річард, то доставить їх до нього.
— Так, ми будемо подорожувати, — важко дихаючи, сказала Ніккі.
Сильфіда сформувала руку, обхопила Ніккі за талію, допомогла піднятися.
— Тоді йдіть. Куди ви бажаєте подорожувати?
Кара видерлася на стіну і встала поряд з Нікі.
— Туди, де знаходиться лорд Рал. Достав нас до нього, — вимовила вона, удавано посміхаючись, — і ми будемо задоволені.
Сильфіда завмерла, втупившись на неї. Рука втягнулася, розчинившись в мляво колишеться поверхні. Сріблясте обличчя стало безпристрасним і неприступним.
— Я не видаю інформацію про інших клієнтів.
Ніккі стиснула кулаки.
— Ніякий він не клієнт! Він твій господар! Він в біді! Ми його друзі! Достав нас до нього!
Блискуче лице відсунулося.
— Я не можу цього зробити.
Мить Ніккі і Кара стояли мовчки, не знаючи, що робити, як переконати Сильфіду допомогти. Ніккі хотілося кричати, плакати чи випустити таку магію, яка змусить Сильфіда підкоритися.
— Якщо ти нам не допоможеш, — нарешті вимовила вона спокійним тоном, — я зроблю так, що ти відчуєш набагато більшу біль, аніж заподіяв тобі звір. Будь ласка, не змушуй мене вдаватися до цього. Ми знаємо, ти хочеш захистити Річарда. Ми теж хочемо врятувати його.
Сильфіда завмерла в тиші, перетворившись на срібну статую, Немов намагаючись оцінити загрозу.
Кара притиснула пальці до скронь.
— Схоже, ми намагаємося вмовити відро з водою, — пробурчала вона.
Ніккі люто подивилася на Сильфіда.
— Ти діставиш нас до свого господаря. Це наказ!
— Краще виконай її наказ, — додала Кара, — інакше, коли вона з тобою закінчить, ти відповіси мені.
Морд-Сіт схопила ейдж, збираючись пригрозити їм Сильфіді, але тут же застигла як укопана, втупившись на зброю. Кров прилила до лиця. Тільки білі руки виділялися на тлі червоної шкіри її облачення.
Ніккі нахилилася поближче і поклала руку їй на плече.
— Що трапилося?
Розкриті губи Кари, нарешті, заворушився.
— Він мертвий…
— Про що ти?
Блакитні очі Кари наповнилися нестримуваний тривогою.
— Мій ейдж мертвий. Я не відчуваю його.
Незважаючи на сум'яття в переляканим голосом Морд-Сіт, Ніккі не розуміла його причини. Ейдж, що не заподіює болю — навряд чи відповідна підстава для паніки. Але, незважаючи на це, неприхований страх був заразливий.
— І що це означає? — Запитала Ніккі, боячись почути відповідь.
Сильфіда спостерігала з далекого краю колодязя.
— Ейдж черпає силу з наших уз з лордом Ралом — від його дару.
Кара простягнула зброю, як доказ.
— Якщо ейдж мертвий, значить, лорд Рал теж мертвий.
— Послухай. Якщо буде потрібно, я використаю свою силу і змушу Сильфіду перенести нас до нього. Постарайся не робити передчасних висновків. Ми не знаємо…
— Його там немає.
— Його немає де?
— Ніде. — Кара все ще дивилася на тонку зброю, яку стискала тремтячими пальцями. — Я більше не відчуваю уз.
Погляд її вологих блакитних очей ковзнув по Ніккі.
— Узи завжди говорили мені, де лорд Рал. Я більше не відчуваю його. Його там немає. Його немає ніде.
Хвиля нудоти накрила Ніккі. Вона відчула слабкість. Пальці заціпеніли. Вона обернулася до колодязя. Сильфіди вже не було.
Ніккі нахилилася над стіною, заглядаючи в колодязь. В глибині виднілося лише слабке сріблясте мерехтіння. Але незабаром і воно розчинилося в непроглядній пітьмі.
Ніккі обернулася до Каріи і, схопивши її за руку, зістрибнула зі стіни, тягнучи Кару за собою.
— Ходімо. Я знаю, хто розповість нам, де Річард.
Майстерно вишиті килими приглушували кроки. Дві жінки мчали по коридору, освітленому факелами, минаючи темні дверні отвори і напівпорожні кімнати, освітлені теплим світлом масляних ламп. Замок, настільки ж величезний, як гора, що тримала його на могутніх кам'яних плечах, виглядав порожнім і покинутим.
Палац Пророків, де Ніккі провела десятки років, багато в чому був схожий на Замок Чарівників. Тільки Палац населяли сотні самих різних людей — від аббатиси до конюхів. А ще він був притулком чарівників, які проходили там навчання. Замок теж створювався для людей і все ж, тепер він стояв, покинутий усіма, хто колись наповнював його життям. Якщо якесь місце і можна було назвати самотнім, то саме неосяжну безмовну громаду Замку.
Ніккі і Кара бігли щодуху, їх підганяли відданість, любо до Річарда і жах в очікуванні найгіршого. Вони бігли, немов намагаючись обігнати саму смерть, не дозволяючи собі навіть припустити, що Річард загинув. Вони відкидали самі поняття невдачі та безнадії, тому що без Річарда їх світ теж буде мертвий.
Кара злегка пригальмувала, щоб не проскочити поворот, і заковзала по сірих мармурових плитах гладкої підлоги. Ніккі зачепилася за холодні перила із чорного мармуру і побігла вгору по широких гранітних східцях. Темні вікна високо вгорі зяяли, як бездонні чорні діри. Освітлені рідкісними скляними сферами
