Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

я не знаю, хто цей чолов’яга, і не говорю латиною. Зате мені добре відомо, що цілий вечір ви не спускали з мене ока, а потім ще й дозволили мене загіпнотизувати. Хочете вірте, хочете ні, але не дуже приємно бачити вас тут у вбранні якогось блазня з дешевої оперетки, та ще й у товаристві цього йога, чи шамана, чи попа, чи хто він там… І скажіть йому, щоб так на мене не дивився — я його не боюсь. Якщо ви, докторе Ренсом, перейшли на інший бік після всього, що робили і говорили… що ж, навряд чи я стану вам тут у пригоді. Можете мене вбити, але обвести себе довкола пальця я не дозволю. Ми чекаємо пояснень.

Кілька секунд господар мовчки дивився на них згори.

— Невже й справді дійшло до цього? — озвався він нарешті. — Невже ніхто з вас мені не вірить?

— Я вірю, — вихопилося раптом у Джейн.

— Всі ці апеляції до почуттів справи не стосуються, — відрізав МакФі. — Я також міг би після таких слів просльозитися, якби дав волю своїм почуттям.

— Що ж, — мовив, трохи помовчавши, Ренсом, — вас можна зрозуміти. Ми помилялись. Помилялися й вороги. Це — Мерлін Амброзій. Вони вважали, що, повернувшись до життя, він неминуче стане на їхній бік. Сьогодні ж з’ясувалося, що він на нашому боці. Ви, Дімбле, добре розумієте, що таку можливість слід було враховувати від самого початку.

— Так, — погодився доктор, — мабуть, ви маєте рацію… Але поставте себе на наше місце: ми ні з того ні з сього бачимо вас обидвох разом, у такому ось вигляді… і потім, ця його жахлива кровожерливість…

— Я й сам був нею добряче заскочений, — зізнався Ренсом. — Та, врешті-решт, у нас не було жодних підстав сподіватися, що він мислитиме про покарання категоріями дев’ятнадцятого століття. Мені й так важко переконати його, що я тут зовсім не абсолютний монарх…

— Він християнин? — запитав Дімбл.

— Авжеж, — відповів господар. — Що ж до мого вбрання, то я просто вдягнувся на його честь так, як личить моєму санові. Він, уявіть собі, присоромив мене, прийняв нас із МакФі за якихось кухарчуків чи конюхів. Бачите, за його часів ніхто не ходив би з власної волі у таких-от безбарвних і безформних лахах…

Тут Мерлін заговорив знову, і Ренсом із Дімблом, які тільки й могли його зрозуміти, почули таке:

— Хто ці люди? Якщо вони твої раби, то чому не віддають нам шану? А якщо вороги, то чому ми їх не порішимо?

— Вони — мої друзі… — перейшов було на латину господар, та його перервав МакФі:

— Наскільки я розумію, докторе Ренсом, ви просите нас прийняти цього чоловіка до нашої організації?

— Боюсь, це не зовсім так, МакФі. Він уже член нашої організації, і ви мусите з цим погодитися.

— І ще, — продовжував ольстерець, — ви пересвідчилися, що йому можна довіряти?

— Цілком, — відповів Ренсом. — Я довіряю йому так само, як і вам.

— Але які у вас підстави для такої довіри? — не вгавав МакФі. — Хіба не можна поділитися ними з нами?

— Гм, — мовив господар, — пояснити причини, через які я довіряю Мерлінові Амброзію не так уже й просто… хоч і не складніше, ніж пояснити, чому, попри всі наші суперечки, я довіряю вам. — Його обличчям промайнула ледь помітна посмішка, а тоді вони з Мерліном обмінялися кількома латинськими фразами, і незворушний друїд звернувся до Дімбла з такими словами:

— Пендраґон каже, що ти вважаєш мене жорстоким і безсердечним. Такого мені не казав ще ніхто й ніколи. Третину свого маєтку роздав я вдовам і вбогим. Зроду не прагнув я нічиєї смерті… хіба всіляким лиходіям чи язичникам-саксам таки бажав погибелі — що правда, те правда. Що ж до тієї жінки, то нехай живе, про мене. Не я господар цього дому. Врешті-решт, якби їй і зняли голову з плечей — то що тут такого? Хіба ж королеви і вельможні пані, які погребували б узяти її в служниці, не йшли на багаття за провини набагато менші? Навіть он той шибеник — я про тебе, хлопче, хоч ти й базікаєш тільки своїм поганським наріччям… обличчя в тебе — наче скисле молоко, говориш ти так, як скрипить у твердому поліні пилка, а ноги маєш як у чаплі, — так от, навіть той злодійчук не уник би в мене мотузки… щоправда, його б лише почастували нею по спині, горлянці дали б спокій — нехай уже.

МакФі, звісно, не зрозумів ані слова, та все ж збагнув, що мова про нього — і то мова навряд чи приємна, тож стояв із тим абсолютно бездумним виразом на обличчі, який звичний радше для мешканців Північної Ірландії чи шотландських низин, аніж для англійців.

— Докторе Ренсом, — озвався він, коли Мерлін закінчив, — я був би дуже вдячний, якби…

— Ходімо, — перервав його раптом господар, — ніхто ж із нас ще й ока не склепив, а година вже пізня. Артуре, будьте ласкаві, розпаліть для нашого гостя камін у тій великій кімнаті прямо по коридору.

І розбудіть жінок, нехай його нагодують… віднесуть йому пляшку бургундського і що там у них є під рукою холодного. А тоді всім спати. Немає потреби підніматися завтра на світанку… думаю, все в нас буде дуже добре.

4

— З тим новим товаришем нам буде нелегко, — зітхнув Дімбл. Вони з дружиною сиділи наступного дня пополудні у своїй кімнаті в сент-енському маєтку. — Так, нелегко, — повторив він, трохи помовчавши. — Це, що називається, твердий горішок…

— Ти виглядаєш таким утомленим, Сесіле, — мовила пані Дімбл.

— Ну, ми мали доволі складну розмову, — сказав доктор. — 3 ним взагалі дуже непросто говорити. Ми геть по-дурному уявляли собі, що коли йому призначено