Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— В монашій келії і крук навчиться каркати по-латині, — кинув прибулець. — Гаразд, послухаймо, як ти їх покличеш, чоловічку.

— Для цього мені знадобиться інша мова, — сказав Ренсом.

— Що ж, крук може каркати і по-грецьки.

— Це не грецька.

— Тоді по-гебрейськи.

— І не гебрейська.

— Ну, якщо тобі кортить побалакати по-варварському, то це буде трохи важче, але я все одно тебе перебалакаю, — він усе ж наче посміхнувся, та посміх цей ховався глибоко у велетенських грудях і зовні виявився хіба у легенькому порухові плечей. — Гарна буде забава.

— Можливо, ця мова й справді видасться тобі варварським наріччям, — мовив Ренсом. — Її давно вже не чути навколо. Навіть у Нумінорі нею не говорили на вулицях.

Прибулець не здригнувся, обличчя в нього й далі було таке ж спокійне, як і досі, коли не ще спокійніше, проте в голосі з’явилося зацікавлення.

— Твої володарі дозволяють тобі бавитися небезпечними іграшками, — сказав він. — Скажи мені, рабе, що таке Нумінор?

— Істинний Захід, — відповів Ренсом.

— Ну, що ж… — протягнув незнайомець, а тоді, трішки помовчавши, додав: — В цьому домі до гостей ставляться не надто люб’язно. У спину мені дме холодний вітер, і я довго спав… Ти ж бачиш, я вже переступив твій поріг.

— Мене це мало обходить, — мовив Ренсом і кинув по-англійськи: — Зачиніть-но двері, МакФі. — Та відповіді не було, і, вперше відвівши погляд від велетенської постаті прибульця, він побачив, що ольстерець сидить на єдиному в сінях стільці і міцно спить.

— Що це означає? — запитав Ренсом, гостро глянувши на незнайомця.

— Якщо ти й справді господар цього дому, то не потребуєш жодних пояснень. Якщо ні, то чого я маю щось тобі пояснювати? Не бійся, з твоїм челядником усе буде добре.

— Побачимо, — відповів на це Ренсом. — Гаразд, заходь — я тебе не боюся. Повір, я більше боюся, що ти не забажаєш тут залишатися. Зачини двері сам, якщо хочеш, — бачиш, у мене болить нога.

Не зводячи з Ренсома очей, прибулець лівою рукою намацав у себе за спиною двері і зачинив їх. МакФі навіть не ворухнувся.

— А тепер, — знов озвався незнайомець, — скажи мені, хто твої володарі?

— Мої володарі — Оярси.

— Де ти чув це слово? — недовірливо зиркнув на нього незнайомець. — Якщо ти справді один із нас, то чому вдягаєшся, як останній раб?

— Дивлячись на твоє вбрання, — відказав Ренсом, — теж не скажеш, що ти — друїд.

— Гарна відповідь, — мовив незнайомець. — Що ж, бачу, ти справді володієш знанням… У такому разі дай відповідь на три мої запитання — якщо наважишся.

— Добре, я відповім, якщо зможу. А от хто на що наважиться — це ми ще побачимо.

Кілька секунд прибулець розмірковував, а тоді трохи наспівно, ніби повторюючи давно вивчений урок, поставив таке запитання (воно вклалося у два латинські гекзаметри):

— Що таке Сульва? Яким шляхом вона ходить? Чому її лоно з одного боку безплідне? Де в шлюбі немає любові?

Ренсом відповів:

— Сульву смертні називають Місяцем. Вона ходить найнижчою сферою, межею спустошеного світу. Той її бік, що повернутий до нас, розділяє наше прокляття, інший же дивиться у Глибокі Небеса, і щасливий той, хто зуміє перейти межу між ними і поглянути на нього. З цього боку лоно її безплідне, а в шлюбах немає любові. Там живе проклятий народ, сповнений гординею і хіттю. Коли чоловік бере жінку собі за дружину, то сплять вони не разом, а окремо, кожне — з хитромудро витвореним образом іншого, урухомленим за допомогою диявольського мистецтва, бо справжнє тіло їх не приваблює — такі витончені вони у своїх хтивих фантазіях. Діти їхні з’являються на світ у потаємному місці завдяки злим умінням.

— Ти добре сказав, — відгукнувся незнайомець. — Я думав, що відповідь на це запитання знають тільки троє людей у цілому світі. Але друге буде складніше. Де зараз перстень короля Артура? Який володар зберігає у своєму домі цей скарб?

— Цей перстень, — відповів Ренсом, — зараз на пальці в самого Артура, в царському домі на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі. Адже Артур не помер; Господь наш забрав його туди, і там він разом із Єнохом, Іллею, Мойсеєм і царем Мельхиседеком чекатиме кінця часів та повалення Сульви. Саме в Мельхиседекових палатах цей перстень і виблискує самоцвітами на пальці у пендраґона.

— Добре сказано, — схвально кивнув прибулець. — У нас вважалося, що це відомо тільки двом людям у світі. Але відповідь на третє запитання знав тоді тільки я. Хто буде пендраґоном у той час, коли Сатурн зійде зі своєї сфери? У якому світі осягнув той чоловік військове мистецтво?

— У світі Венери осягнув я мистецтво війни, — промовив Ренсом. — Лурґа зійде скоро — чекати зосталося вже недовго. Я — пендраґон.

Так мовивши, Ренсом відступив на крок назад, бо в очах у прибульця зблиснув якийсь зовсім новий вираз, і він подався вперед. Якби тієї миті їх побачив хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що зараз вони кинуться один на одного з кулаками. Та в незнайомця не було жодних ворожих намірів. Наче гора, повільно й важко, проте водночас і зграбно, опустився він на одне коліно — і тільки тоді перестав дивитися на Ренсома згори вниз.

— Так, це цілком несподівано ставить нас перед доволі цікавою проблемою, — сказав Візер Фростові, коли вони, залишивши двері прочиненими, посідали в сусідній кімнаті. — Мушу зізнатися, що зовсім не очікував якихось серйозних труднощів, пов’язаних із мовою.

— Треба негайно знайти спеціаліста з кельтської, — озвався професор. —