Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Радґаттер подумав.

— Одинадцять років тому. Він збирався мене витіснити. Ти почала формування підрозділу? — раптом запитав мер про інше.

Стем-Фульхер відкинулась у кріслі й смачно затяглася люлькою. Навколо затанцював ароматний дим.

— Ми проводимо інтенсивне дводенне тренування сьогодні й завтра... знаєте, як цілитись за спиною, використовуючи захисні дзеркала й тому подібне. Пістрявий, судячи з усього, теж цим займається. Кажуть, у загоні Пістрявого є кілька Пороблених, яких створили спеціально для піклування про глитай-нетель та їх відлову... вбудовані дзеркала, руки повернуті назад і таке інше. У нас лише один такий офіцер, — вона з заздрістю похитала головою. — Ми також поставили завдання кільком науковцям, що працювали над проектом, аби вони спробували вистежити нетель. Учені з усіх сил намагаються нам пояснити, що це неможливо, але якщо їм хоч щось удасться, це вже буде нам у плюс.

Радґаттер кивнув.

— До того ж, — сказав він, — не забуваймо про нашого Ткача, який все ще десь там полює на нетель, що розривають його дорогоцінне павутиння світу... У нас нічогенький колектив складається.

— Однак ми не скоординовані, — сказала Стем-Фульхер. — Це мене й непокоїть. А настрої в місті погіршуються. Звісно, дуже мало людей знають правду, проте всім відомо, чому не можуть спати вночі, — бо бояться того, що їм насниться. Ми розробляємо карту з точками найвищої концентрації нічних жахіть, спробуємо визначити якусь закономірність, можливо, так нам удасться вистежити нетель. За минулий тиждень відбувся сплеск жорстоких злочинів. Нічого великого й спланованого: раптові напади, імпульсивні вбивства, сутички. У людей здають нерви, — повільно мовила вона. — Страх, параноя.

Мить помовчавши, Стем-Фульхер знову заговорила:

— Сьогодні по обіді вам доставлять плоди наукової роботи. Я попросила нашу дослідницьку команду розробити якийсь шолом, що блокуватиме череп від випорожнення нетель. Вигляд це матиме абсурдний, але принаймні ви зможете виспатись.

Вона перервалася. Радґаттер часто кліпав.

— Як ваші очі? — запитала жінка.

Радґаттер, похитавши головою, сумно відповів:

— Та нічого... Проте вони не приживаються, і ми не можемо з цим нічого вдіяти. Уже час потурбуватися про нову пару.

Містяни із сонними очима прямували на роботу. Вони були роздратовані й мовчазні.

На причалах Келлтрі про розгін страйку ніхто не згадував. Синці на вантажниках-водяниках потроху вицвітали. Вони витягували впущений вантаж із брудної води, як і завжди. Вони спрямовували кораблі у вузькі проміжки на причалі. Вони перешіптувались про зникнення ватажків протесту.

Їхні колеги-люди споглядали переможених ксеніїв з неоднозначними почуттями.

Тлусті аеростати неспокійно, загрозливо патрулювали небо над містом.

Сварки спалахували навдивовижу легко. Постійно відбувалися бійки. Нічні страждання проникли у денний світ і забрали ще більше жертв.

На очисному заводі Блеклі у Великому Кільці виснаженому оператору крана привидівся один із жахів, що бачив уві сні минулої ночі. Він здригнувся, мимохіть збивши всі кнопки й важелі управління. Величезна парова машина на секунду раніше вивернула зачерпнуту порцію розтопленого заліза. Воно розжареною зливою пролилося поруч із контейнером й вихлюпнулось на команду. Вони кричали, поховані під безжальним каскадом.

Уночі на верхівках гігантських покинутих бетонних обелісків у Розхлюпі міські ґаруди розпалювали величезні вогнища. Вони грюкали в гонги й каструлі, кричали, горлаючи непристойні пісні, й пронизливо вигукували. Чарлі, ватажок, сказав їм, що так вони зможуть відлякати від своїх висоток злих духів. Летючих чудовиськ. Демонів, які прийшли у місто, щоб висмоктати мозок у всього живого.

Гамірні зборища в кав’ярнях Салакуських Полів стали значно тихішими.

Нічні жахіття спонукали деяких митців на творчі пориви. Планувалася виставка: «Новини з Неспокійного Міста». Це мала бути добірка картин, скульптур і звукових творів, на які творців надихнула драговина страшних снів, що в них плавало місто.

У повітрі відчувався страх, нервозність, коли згадувались певні імена. Лін з Айзеком зникли. Говорити про них означало б визнати, що щось може бути не так, що вони не просто зайняті, що в їхній вимушеній, мовчазній відсутності було щось лихе.

Нічні страхіття розривали мембрану сну. Вони виливалися в повсякденність, затьмарювали сонячний вимір, стискали розмови у горлі та крали друзів.

Айзек прокинувся від судомного спогаду. Він згадував надзвичайну втечу попередньої ночі. Очі в нього поворухнулись, але не розплющились.

Йому перехопило дух.

Він згадував з обережністю. Його атакували неможливі образи. Шовкові нитки, товсті, як ціле життя. Живі істоти, що підступно повзли по переплетених дротах. За прекрасним палімпсестом кольорового плетива — безкрая, позачасова, нескінченна порожнеча...

Він нажахано розплющив очі.

Павутини не було.

Айзек повільно роззирнувся. Він був у цегляній печері, холодній і вогкій. У темряві щось скрапувало.

— Айзеку, ти прокинувся? — почувся голос Дерхан.

Айзек із зусиллям обперся на лікті. Він застогнав. У всьому тілі відчувався біль. У кожній точці боліло по-різному. Він почувався розбитим, знищеним. Дерхан сиділа неподалік на цегляному виступі. Вона осміхнулась до нього безрадісно. Вийшла страхітлива гримаса.

— Дерхан? — пробурмотів Айзек. Він повільно розплющив очі ширше. — Що це на тобі?

У напівсвітлі від кіптявої гасової лампи Айзек розгледів, що Дерхан була одягнена в пишну вечірню сукню яскраво-рожевого кольору, яку прикрашали крикливі вишиті квіти. Дерхан похитала головою.

— Я ні чорта не знаю, Айзеку, — з гіркотою сказала вона. — Все, що пам’ятаю, — що знепритомніла через того вартового з жалосмиком, а тоді я прокинулася тут, у каналізації, одягнена в це. І це ще не все... — в неї на мить затремтів голос. Вона відсунула волосся біля скроні. Айзек аж засичав, побачивши свіжу криваву рану. — Мені відрізали довбане вухо. — Тремтливою рукою вона знову поправила волосся. — Лемюель казав, що це... Ткач сюди нас привів. Та й ти ще не бачив, який у тебе прикид.

Айзек потер голову і сів рівно. Він намагався пробитися крізь туман в голові.

— Що?— сказав він. — Де ми? В каналізації..? Де Лемюель? Де Яґарек? І...

«Лубламай», — почув він у голові, але згадав слова Вермішанка. У холодному жаху він згадав, що Лубламая вже не можна повернути.

Його голос стих.

Айзек почув, що говорить незв’язно, істерично. Зробив глибокий вдих, змусив себе заспокоїтися.

Він роззирнувся, оцінив ситуацію.

Вони з Дерхан сиділи у вузенькому алькові, вмонтованому в стіну маленької цегляної кімнатки без вікон. Вона була десь три на три метри, й дальню стінку було ледь видно у слабкому світлі. Стеля нависала за півтора метра над головою. У всіх чотирьох стінах було по циліндричному тунелю діаметром трохи більше метра.

Нижню частину кімнати заповнювала