Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Нажахані до смерті вартові задкували. Знадвору чувся голос мера Радґаттера, та ніхто не слухав.

Ткач ступив крок і знову з’явився на Айзековій підвісній платформі. Він поцокотів до Айзека й запхав його під вільну руку.

...ОДВІЧНЕ МАРНОТРАТНЕ РОЇННЯ...

Айзек не пручався. Дотик Ткача був холодним, нереальним, шкіра — гладенькою, мов скло. Він відчув, як його легко підняло в повітрі й затисло під пестливою кістлявою рукою.

...ДІАМЕТРАЛЬНО ПРОТИЛЕЖНА НЕДБАЛА ЛЮТЬ... — почув Айзек, коли Ткач своєю неможливою ступою крокував до нерухомої Дерхан. Вартові навколо неї дружно пирснули врозтіч. Ткач намацав її безживне тіло й тикнув до Айзека, той навіть відчув її тепло через сукно одежі.

Айзекові забило памороки. Ткач знову рухався поміж вимірів через всю кімнату й опинився біля конструкта. На якийсь час Айзек забув, що той взагалі існував. Прибиральник повернувся до свого звичного місця перепочинку в кутку, звідки й спостерігав за нападом вартових. Він повернув єдину опуклість на гладенькій голові, свою скляну лінзу, до Ткача. Не гаючись, своїми кинджалами-кінцівками павук підхопив конструкта й підкинув угору, підставивши випуклу хітинову спину під громіздкого робота. Той небезпечно хитався, однак не падав, як би не рухався Ткач.

В Айзека в голові вибухнув раптовий дикий біль. Він закричав, відчувши, як гаряча кров заюшує йому лице. За мить почувся крик Лемюеля. Крізь серпанок болю й крові Айзек побачив, як кімната навколо бликає й мерехтить, поки Ткач ступав крізь суміжні виміри. По черзі він став біля кожного вартового й махнув невловним рухом однією з рук-лез. Чоловіки кричали: по кімнаті зі швидкістю цвьохкання батога ніби пронісся вірус зболених згуків.

Ткач завмер посеред складу. Ліктями він притримував бранців, щоб ті не рухалися. З долонь на підлогу посипалося щось густо-червоне, криваве. Айзек роззирнувся по кімнаті, намагаючись побачити щось крізь гарячий біль нижче скроні. Усі в кімнаті кричали, скоцюрбившись, припавши руками до голів, й безуспішно намагалися заткнути пальцями криваві струмені. Айзек витягнув шию й глянув униз.

Ткач розсипав по долівці жменю закривавлених вух.

Під його пестливою рукою кров змішувалася з пилом у брудну сукровицю. Кусні зрізаної шкіри склалися на підлозі в ідеальне зображення ножиць.

Ткач підвів очі. Нав’ючений копицею брикливих тіл, він рухався навдивовижу легко.

...ЖАГУЧИЙ І ПРЕМИЛИЙ...

Що пережито, стає сном, далі — спогадом. Я не бачу між ними меж.

Ткач, великий павук, явився серед нас.

Ми в Цимеку зовемо його «фуріах-яжх-хетт» — безумний танцюючий бог. Ніколи не думав, що побачу його. Він прийшов із чортория у світі й став між нас та охоронців порядку. Їхні пістолі мовчали. Слова заклякли в горлах, як мухи в сітці.

Безумний танцюючий бог ступав по кімнаті лютою неземною ходою. Він зібрав нас — відступників, злочинців. Ми втікачі. Конструкти, що розповідають казки; безкрилі ґаруди, репортери, що творять новини, злочинні вчені й учені злочинці. Безумний танцюючий бог зібрав нас усіх, як заблудлих грішників, і насварює за непослух.

Мигтіли руки-леза. Людські вуха впали у пил кривавим дощем. Мене не зачепив. Мої закриті пір’ям вуха не тішать цю божевільну силу. Під голосіння й розпачливі скрики болю танцював фуріах-яжх-хетт, виписуючи кола в солодкому захваті.

А потім стомився й крізь візерунки матерій пішов геть зі складу.

В інший вимір.

Я заплющив очі.

Мене несло в напрямку, про існування якого я досі не знав. Я відчував стрімкий хід безлічі ніг, коли безумний бог крокував потужними нитями сили. Він ковзав під незрозумілими кутами реальності, а ми безвільно корчилися під ним. Мій шлунок зводило спазмами. Я відчував, як зачіпаю, хапаю тканину світу. Шкіру лоскотало повітря чужих просторів.

На мить мене охопило божественне безумство. На мить жадоба знань забула своє місце й вимагала вдоволення. На крихітну скіпку часу я розплющив очі.

Протягом жахливого, вічного віддиху я мигцем побачив теперішність, по якій походжав безумний танцюючий бог.

Очі мої пекли й сльозилися, ніби от-от луснуть, ніби на них мело сотні піщаних бур. Очі не могли охопити бачене. Бідні, марно намагалися побачити невидиме. Я вхопив лише крихту, окраєць.

Я бачив, чи думав, що бачив, чи переконав себе, що бачив, широчінь, перед якою нещадно маліло й щулилося пустельне небо. Зяюча прірва левіафанських розмірів. Я застогнав і почув, як стогнуть інші навколо мене. Перед нами розкинулася над пустотою, струменіла в усі боки й виміри, заплітаючи в тугі вузли метафізичних матерій життя й безмежжя, павутина.

Я знав, з чого вона зіткана.

Мінлива безкінечність барв, хаос текстуру кожному пасмі нескінченно складного полотна... І кожна дзвеніла під ногою безумного танцюючого бога, вібрувала, розсилала по ефіру відлуння відваги, голоду, архітектури, сварки, капусти, убивства чи бетону. Серпанок із прагнень крихітного шпака переплітався з густою, клейкою смугою реготу молодого злодюжки. Волокна були туго натягнуті й міцно приклеєні до третьої ниті, чий шовк був зроблений із кутів семи летючих контрфорсів даху кафедрального собору. Потім плетиво щезло у безбережності можливих просторів.

Кожен намір, взаємодія, спонука, колір, кожне тіло, кожна дія та протидія, кожна частина фізичної реальності та думки, які вона породила, кожний зв’язок, кожний дрібний момент історії та потенційної можливості, кожна мить зубного болю, камінь бруку, кожна емоція й народження та банкнота, — словом, кожна річ уплетена в цю безмежну, розкинуту сіть.

І нема їй початку чи кінця. Вона складна, надто бездонна, щоб укластися в голові. Це робота такої потужної краси, що душа моя заголосила.

І вона кишіла життям. Там були й інші, такі, як той, хто нас полонив, безумні танцюючі боги. Вони позирали з-поза безкінечності свого плетива.

Були й геть химерні створіння, жаскі переплетіння форм, які уже й не згадаю.

Павутиння не ідеальне. В численних місцях виднівся розірваний шовк, потьмянілі барви. Тут і там зринав розтягнутий, неточний візерунок. Коли нас несли повз ці рани, я відчував, як безумний бог зупиняється на мить і починає прясти, латати й підв’язувати.

Ген далі пружнів тугий шовк Цимека. Клянуся, я вловив його бриніння, коли світове павутиння гнулося під вагою часу.

Поряд витав відокремлений клапоть тонкого метареального серпанку... Новий Кробузон. А там, посередині тканого плетива, зяяла огидна діра. Вона ширилася й роздирала міські тенета, висотувала з них мінливість барв. Вони мерехтіли, линялі, безживно білі. Бездумна пустота, мертвотного відтінку, в тисячу разів бездушніша, аніж безбарвне око якоїсь потайної рибини.

Я дививсь, і