Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Одним плавним рухом Айзек повернувся до свого робочого столу й підхопив дві здоровенні скляні колби з безбарвною рідиною. Крутнувшись на п’ятах, шпурнув їх, немов гранати, через поруччя на вартових.

Першу трійку, яка врешті змогла зіп’ястися на ноги, зустрів хемічний дощ та злива осколків. Один бутель розбився об голову якогось вартового, і той знов упав, заюшуючи кров’ю підлогу. Інших засипало гострим скляним крихіттям, що відскакувало від їхніх лат, не заподіявши ніякої шкоди. Якусь оманливу мить двоє вартових стояли стовпом, а потім відчайдушно загорлали, коли хемікати пропалили їхні маски й зашкварчали м’які тканини облич.

І все ще ні пострілу.

Айзек знову розвернувся, щоб набрати побільше колб, роздумуючи над послідовністю, аби суміші виходили більш-менш ядучі. «Чого не стріляють?» — билася очманіла думка.

Поранених офіцерів відтягли надвір. Замість них зайшла фаланга серйозно озброєних бійців, в руках — залізні щити з армованим склом, через яке ті оглядали кімнату. За ними Айзек помітив ще двох. Ті саме наготували хепрійські жалосмики.

«Ми їм, напевно, потрібні живими!» — дійшло до нього. Жалосмик із легкістю міг убити, а міг і не вбивати. Якби вони мали померти, Радґаттер просто відправив би звичайних стрільців із кременівками й арбалетами, а не таких рідкісних агентів, як люди, навчені користуватися хепрійською зброєю.

Айзек швиргонув дуплетом залізного пороху й сангвіморфного дистиляту, та бійці були верткими, й колби розбивалися на друзки об підставлені щити. Вартові танцювали, ухиляючись від небезпечних уламків.

Двоє вартових, що ховалися за щитоносцями, розкручували зубчасті дроти.

Жалосмик — складний метазаводний механізм, хепрійська розробка — кріпився на поясі. Кожен завбільшки як невелика сумочка. З обох боків стриміло по довгому дроту, кожен — у металевій обмотці та ізоляції. Дроти розмотувалися на відстань близько шести метрів чи й більше. За півметра від кінця кожного шнура закріплена дерев’яна рукоятка, яку тримає в руках вартовий. За допомогою них вони могли шпурляти кінці шнурів із жахною швидкістю. Щось ледь видимо бликнуло. Айзек знав, що на кінчику кожного зі щупальців стримів грізний гострий шип. Такі наконечники різнилися. Одні були суцільні, складніші від удару розкривалися, немов яка квітка. Усі виконані так, щоб летіти точно й невідворотно, пробивати лати й тіло, вгризатися без жалю в понівечену плоть.

Дерхан добігла до столу й скоцюрбилася поряд з Лемюелем. Айзек повернувся за новими снарядами. У мить затишшя Дерхан хутко звелася на одне коліно й визирнула з-за столу, цілячись з пістоля.

У ту саму хвильку, коли вона спустила гачок, один із офіцерів крутнув рукоять.

Дерхан стріляла добре. Куля влучила в оглядовий отвір щита вартового, котрий жінка передчасно визначила як слабке місце. Однак стрільчиня недооцінила рівень підготовки. Скло побіліло, вкрилося павутинкою тріщин і скляного пилу, та пронизана мідним дротом основа витримала удар. Вартовий поточився, але не впав.

Офіцер із жалосмиком рухався блискавично.

Одним рухом натис маленькі кнопки, що дозволяли шнурам вільно проходити крізь отвори в дерев’яних рукоятках. Металічний спалах — і повітря розітнули небезпечні леза.

Шнур розмотувався всередині жалосмика майже без тертя; повітря й отвори в дерев’яних рукоятках теж не вповільнювали його плавкий хід. Політ лискучих лез був пронизливо точним. Зазубрені тягарці описали в повітрі довгу дугу, яка поволі спадала, чим далі розмотувався дріт.

Справа й зліва в груди Дерхан одночасно вгризлися пуп’янки загостреної сталі. Вона закричала й хитнулася, від болю зціпивши зуби. Із судомно скорчених пальців випав пістоль.

Умить офіцер натис кнопку й запустив нетерплячий заводний механізм.

Почувся стрекіт. Це заховані під корпусом витки моторчика почали, немов динамо-машина, розмотуватись, обертаючись, і гнати хвилі химерного струму. Тіло Дерхан судомно корчилося, між зціплених зубів виривався зболений крик. З волосся й пальців цвьохали, мов батоги, снопи блакитного світла.

Офіцер пильно спостерігав, підкручуючи на корпусі жалосмика регулятори сили й форми струму. Жінкою страшно струснуло, вона відлетіла до стіни й сповзла на підлогу.

Другий вартовий випустив жалючого батога через стіл, щоб дістати Лемюеля, але той наче приріс до дерев’яної стільниці, і його не зачепило. Офіцер натис кнопку, і дроти вернулися в корпус, готові до наступного удару.

Лемюель глянув на паралізовану Дерхан і наготував пістолі. Айзек ревів від люті. Він шпурнув на вартових ще одну колбу з непевною тавматургічною сумішшю. Снаряд не втрапив у ціль, але вибухнув так потужно, що рідина забризкала щити і, змішавшись із дистилятом, потрапила на голови. Двоє з вереском упали на підлогу, їхня шкіра перетворилася на пергамент, а кров — на чорнило.

У двері увірвався підсилений рупором голос.

— Припиніть боротьбу, — владно гудів Радґаттер. — Будьте розважливими, вам звідси не вийти. Зупиніться, і ми вчинимо милосердно.

Радґаттер стояв у півколі своїх чатових поряд з Елізою Стем-Фульхер. Мер украй рідко брав участь у рейдах вартових, але цей був незвичайний. Очільник міста розташувався через дорогу від складу і спостерігав за всім звідти.

Ще не зовсім стемніло. По всій вулиці з вікон визирали переполохані чи цікаві обличчя. Радґаттер не звертав на них уваги. Він відсунув рупор від рота й повернувся до Елізи, на обличчі похмуре роздратування.

— Оце так рейвах.

Жінка мовчки кивнула.

— А з іншого боку, хай вартові зараз і спрацюють абияк, вони ніколи не програють. Шкода, як загине декілька агентів, та інакше Ґрімнебуліна з його друзяками звідти не викуриш.

Його раптом почали бісити обличчя, що нервово визирали з-за шибок.

Він підняв гучномовця й гаркнув:

— Усім відійти від вікон!

Затріпотіли фіранки. Радґаттер знову перевів погляд на склад, що, здавалось, двигтів і пульсував.

Лемюель елегантним і точним пострілом поклав ще одного бійця. Айзек спустив свій стіл по сходах, коли вартові побігли за ним нагору, і ті покотилися, а він продовжив хемічну атаку. Яґарек допомагав обливати нападників ядучими сумішами.

Однак завзятці були приречені. Забагато бійців привів мер. Допомагало те, що вони не збиралися вбивати, у той час як Айзека з Лемюелем нічиї накази не стримували. Айзек прикинув, що загинуло четверо: один від кулі, другому розтрощило череп, ще двох випадково залило хемічно-тавматургічним дощем. Але так не могло тривати довго. Чоловіки за щитами вже насувалися на Лемюеля.

Айзек помітив, що ті глянули вгору й мигцем щось між собою обговорили. Потім один з них повільно підняв кременівку й націлив на Яґарека.

— Яґу, лягай! — закричав Айзек. — Пристрелять же!

Яґарек кинувсь на підлогу й сховався від убивці.

Нічого не передбачало