Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Хто-хто є? — процідила Дерхан, та Айзек перебив:

— Тож, — повільно промовив він, — що тепер? Га? Думаєш, можеш просто так собі піти? Леме, старий, яким ти не є, але дурнем ніколи не був. Гадаєш, тебе не помітили? Гадаєш, не знають, хто ти? Прокинься, чоловіче... Тебе розшукують.

Лемюель розгнівано глянув на опонента.

— Що ж, дякую за турботу, Айзе, — відповів він, скривившись. — Скажу тобі так, — в голосі почувся холод. — Це, може, й не зовсім твоя парафія. Я ж півжиття професійно ухилявся від закону. Тому за мене, приятелю, не переживай. Не пропаду.

Упевненим він, однак, не виглядав.

«Я ж не сказав йому нічого, чого б він не знав, — подумав Айзек. — Він просто не хоче зараз про це думати». Айзек похитав головою.

— Бляха, ти просто відмовляєшся тверезо мислити. Між просто посередником і злочинцем-убивцею вартових є довбана різниця, щоб ти розумів. Хіба не доходить? Їм невідомо, чи ти знаєш щось, чи ні. Шкода тебе засмучувати, та ти — співучасник, і мусиш триматися нас. Дивись, вони тебе шукають, правильно? І саме зараз ти від них тікаєш. Краще бути попереду, навіть якщо ти втікач, ніж просто розвернутися й утрапити в їхні дружні обійми.

Лемюель мовчки стояв і пік Айзека лютим поглядом. Він нічого не сказав, але й не пішов геть.

— Слухай, — підійшов до нього Айзек. — Є ще дещо. Ми... ти мені потрібен.

Позаду сердито засопіла Дерхан, і Айзек кинув на неї роздратований погляд.

— Щоб мене, Леме... ти наш єдиний вихід. Усіх і все знаєш... — Айзек безпорадно розвів руками. — Я просто не бачу виходу. Одна з цих істот винюхує мене, вартові нам не помічники, вони й самі не знають, як цю паскудь повиловлювати, та й, якщо ти не помітив, ці сученята теж за нами гасають. Навіть якщо припустити, що ми зловимо нетель, я не бачу для себе позитивного кінця.

Свої ж слова викликали в нього нервовий дрож. Він знову швидко залопотів, відганяючи тривожні думки геть.

— Однак я не збираюся сидіти, склавши руки. І ти теж. Без тебе нам з Дерхан кінець, це вже певно.

Погляд Лемюеля був суворий, жорсткий. Айзек ледь помітно здригнувся. «Ніколи не забувай, з ким маєш справу, — думав він. — Ви з ним не друзі. Пам’ятай про це».

— Ти ж знаєш, що гроші в мене є, — раптом сказав він. — Не буду вдавати, що в мене золоті злитки на рахунках, але дещиця є, кілька гіней, і всі твої. Допоможи мені, Лемюелю, і я весь твій. Працюватиму на тебе, буду твоєю шісткою. Та хоч сраним песиком. Що не скажеш, усе зроблю. Будь-які гроші — твої. Я тобі життя своє довбане запишу, тільки поможи нам.

Тишу порушувало лише скрапування нечистот. Позаду Айзека ждала Дерхан. На її обличчі читалися відраза й зневага. «Він нам не потрібен», — ясно проступало в її рисах. Однак вона теж чекала на те, що той скаже. Яґарек тримався осторонь. Він був прив’язаний до Айзека і без нього нікуди не йшов.

Лемюель зітхнув.

— Ти усвідомлюєш, в наскільки серйозні борги ти влазиш? Хоч уявляєш, яка денна ставка за такі послуги? Яка націнка за небезпеку?

— Все одно, — пробурмотів Айзек, ховаючи полегшення. — Просто повідомляй мені, скільки там накапає. Усе віддам.

Лемюель коротко кивнув. Дерхан видихнула, дуже тихо й повільно.

Вони стояли виснажені, мов на борні. Кожен чекав на порух іншого.

— То що тепер? — похмуро спитав Лемюель.

— Ідемо всі завтра в Сірий Меандр, — відповів Айзек. — Конструкт обіцяв підсобити. Ми не можемо не піти. Зустрінемося там.

— А ти куди? — здивовано підняла брови Дерхан.

— Шукати Лін. Вони і по неї прийдуть.

Розділ тридцять шостий

Була майже північ. Черепота перетворювалася на безділю. Вже наступної ночі місяць мав бути в повні.

Нечисленні перехожі біля висотки, де жила Лін, у самій Драглистій Дірі, йшли нервові й роздратовані. Базарний день скінчився, а з ним і будь-яка дружелюбність. На площі маячили самі лише скелети яток — тонкі дерев’яні рами без тканини. Зметене в купи базарне сміття гнило в очікуванні прибиральників, які мали перевезти його на звалище. Роздутий місяць знебарвлював Драглисту Діру, наче якась їдка речовина. Район виглядав моторошним, закинутим і чужим.

Айзек обережно піднявся по сходах висотки. Він ніяк не міг передати Лін повідомлення і вже кілька днів її не бачив. Він помився, як міг, з колонки в Летокраї, але від нього все одно смерділо.

Попереднього дня він годинами сидів у каналізації. Лемюель довго не дозволяв йому вийти, заявивши, що в денний час це було занадто небезпечно.

— Нам треба триматися разом, — наказав він, — поки не вирішимо, що робити далі. А нашу компанію непомітною не назвеш.

Тож усі четверо сиділи в кімнаті, повній води з фекаліями, їли та намагалися не блювати, гризлися й планували. Вони палко сперечалися про те, чи варто Айзеку шукати Лін самому. Він категорично наполягав, щоб із ним ніхто не йшов. Дерхан із Лемюелем нарікали на його дурість, і навіть мовчання Яґарека на мить здалось осудливим. Однак Айзек стояв на своєму.

Зрештою, коли похолодніло й усі забули про сморід, вони вирушили в дорогу. Це був довгий, важкий шлях під склепіннями труб Нового Кробузона. Лемюель ішов першим з наготовленою зброєю. Айзек, Дерхан і Яґарек несли конструкта, який не міг пересуватися в рідкій багнюці. Він був важкий та слизький, тож вони кілька разів впустили й пошкодили його — та й себе; вони падали в грязюку й лаялись, бились руками й пальцями об бетонні стіни. Одначе покинути конструкта Айзек не дозволяв.

Вони пересувались обережно. Вони були непроханими гостями у таємній, герметичній екосистемі каналізації. Вони з усіх сил намагались уникати постійних мешканців. Зрештою, вони вилізли на поверхню за станцією Селітра. З них крапало, а очі намагалися призвичаїтись до вже тьмяного світла.

На ніч вони розташувалися в маленькій покинутій хатинці біля залізниці в Сірій Пустці. Це був сміливий вибір сховку. Якраз біля місця, де лінія Зюйд перетинала Смолу по мосту Півнячий Гребінь; від зруйнованої будівлі лишився величезний курган розбитих цеглин і бетонних уламків, які неначе підпирали залізницю. На вершині вони побачили контрастний, несподіваний силует