Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Навіщо його збудували, було незрозуміло: він явно не використовувався роками. Всі четверо, штовхаючи перед собою конструкта, насилу вилізли щебенем нагору крізь порвану дротяну загорожу, яка мала захищати залізницю від сторонніх. У хвилини між поїздами вони пройшли уздовж вузенької смужки трави, що росла обабіч колій, і відкрили двері в запилюжену темряву хатини.

Там вони нарешті розслабилися.

Деревина в хатинці побрижилась, шифер був погано допасований; крізь дірки виднілося небо. З незасклених вікон прийшлі спостерігали за поїздами, що гуркотіли повз них в обох напрямках. З північного боку, нижче, Смола звивалась тугою змійкою, в якій ховалися Мале Кільце й Сірий Меандр. Небо потемнішало до брудного синьо-чорного кольору. Річкою пливли під свічені кораблі для відпочивальників. Трохи на схід нависав масивний стовп Парламенту, він мовби стежив за ними й усім містом. Дещо нижче за течією від острова Страк шипіли й плювалися хемічні ліхтарі старих міських плавучих застав, жовтяве сяйво яких відображалось у темній воді. За три кілометри на північний схід від Парламенту ледь виднілися Ребра, ті древні пожовклі кістки.

З одного боку хатинки було видно, як фантастично темнішає небо — видовище, велич котрого лише підсилював день, проведений у смердючій канаві під Новим Кробузоном. Сонце щойно зайшло. Небо розтинала підвісна колія, пронизана крізь вартову вежу Летокраю. Місто являло собою багатошаровий силует, вигадливий масив ледь видимих димарів, шиферних дахів, які тримались одне за одного під складчастими вежами церков на честь маловідомих богів, велетенських довгастих вентиляційних установок фабрик, що викидали темний дим і залишки вогню, монолітних блоків веж, котрі нагадували гігантські бетонні надгробки, й грубих пагорбів зелених зон.

Подорожні відпочили та, як змогли, почистили від бруду одяг. Відтак Айзек нарешті зайнявся обрубком вуха Дерхан. Біль став тупим, але не припинився. Вона з похмурою стійкістю це зносила. Айзек і Лемюель знічено торкалися власних шрамів.

Коли стало ще темніше, Айзек наготувався в дорогу. Знову вибухнула суперечка. Айзек був непохитний. Йому треба було побачити Лін наодинці.

Він мав попередити товаришку, що вона буде в небезпеці, як тільки варта виявить, що вона з ним пов’язана. Мусив сказати, що її життя вже не буде таким, як раніше, і це через нього. Йому треба було попросити її піти з ним, утекти з ним. Айзекові треба було її прощення і її ніжність.

Одна ніч із нею, удвох. І все.

Лемюель не здавався.

— Айзеку, наші чортові голови теж на кону, — просичав він. — На твою дупу полює кожен вартовий у місті. Твоє геліо мабуть розклеєне у кожній башті, на кожній балці й на кожному поверсі Штиря. Ти не знаєш безпечних манівців. Мене ж розшукують протягом усієї моєї кар’єри. Якщо ти йдеш по свою бджілку, я з тобою.

Айзекові довелося здатися.

О пів на десяту всі четверо вдяглися в свій обтріпаний одяг, закривши обличчя. Після тривалих умовлянь Айзекові вдалося підштовхнути конструкта до балачки. Неохоче й до болю повільно той нашкрябав повідомлення.

«Сірий Меандр, звалище номер 2, — написав він. — Завтра о 10 вечора. Зараз залиште мене під арками».

Вони раптом зрозуміли, що з приходом темряви поверталися нічні страхіття.

Хоч вони й не спали, та перегній глитай-нетель забруднював сон міста, викликав психічну нудоту. Всі почувались дражливими й нервовими.

Айзек сховав свою дорожню сумку, в якій були фрагменти кризового двигуна, під купу дерев’яних брусків у хатині. Відтак усі четверо спустилися, несучи конструкта; Айзек примістив того в алькові, утвореному там, де обвалилася частина конструкції залізничного мосту.

— З тобою все буде гаразд? — спробував запитати він, усе ще почуваючись повним дурнем, розмовляючи з машиною. Конструкт не відповів, і зрештою Айзек його покинув. — Побачимось завтра, — сказав він на прощання.

Злочинна четвірка прокралася своїм таємним шляхом, ховаючись у сутіні ранньої новокробузонської ночі. Лемюель повів супутників альтернативним шляхом таємних бічних вуличок і дивної картографії. Вони уникали вулиць там, де можна було знайти провулки, а провулків — там, де в бетоні зяяли проходи. Вони пересувалися покинутими дворами і пласкими дахами та будили безхатьків, що бурчали й тулились одне до одного, угледівши гостей.

Лемюель почувався впевнено. Він з легкістю піднімався й бігав, тримаючи напоготові заряджений пістолет, прикриваючи решту. Яґарек вже пристосувався до свого безкрилого тіла. Його порожнисті кістки й тужаві м’язи працювали як годиться. Він спритно мчав по архітектурному ландшафту, легко перестрибуючи перешкоди. Дерхан вперто не дозволяла собі відставати.

Айзек був єдиним, чиє страждання було помітне. Він хрипів і кашляв, його нудило. Він, розбиваючи шифер важкими кроками та з нещасним виглядом хапаючись за живіт, тягнув свою огрядну постать злодійськими доріжками. З кожним видихом він лаявся.

Вони зайшли глибше в ніч, неначе в ліс. Повітря важчало з кожним кроком. Відчувалась якась неправильність, напружений дискомфорт, неначе поверхню місяця шкребли довгі нігті, й від цього ставав дибком загривок. З усіх усюд долинали крики болісного неспокійного сну.

Вони зупинилися в Летокраї за кілька вулиць від вартової вежі й набрали води з колонки, щоб умитися й попити. Тоді взяли курс на південь плутаниною провулків між вулицею Шадрах і Сельчітським проходом, що вів до Драглистої Діри.

Саме там, у майже закинутому, містичному місці, Айзек попросив супутників зачекати на нього. У перервах між відчайдушними ковтками повітря він благав, аби товариші дали йому півгодини побачитися з Лін.

— Мені треба трохи часу, щоб пояснити їй, що відбувається, — молив він.

Вони згодились і сховалися в темряву біля підніжжя будівлі.

— Півгодини, Айзе, — чітко сказав Лемюель. — Тоді ми піднімаємось. Утямив?

І так Айзек почав свою повільну мандрівку сходами.

Висотка була холодна й доволі тиха. Айзек уперше почув якісь звуки аж на восьмому поверсі — це був сонний шурхіт і безперервне тріпотіння крил галок. Він пішов далі — крізь пронизливі вітерці, що гуляли роздовбаним, небезпечним дев’ятим поверхом, — аж до верхівки будівлі.

Айзек стояв перед добре знайомими дверима Лін. «Можливо, її там взагалі немає, — подумав він. — Вона, мабуть, досі з тим багатієм, її покровителем, досі працює. В такому разі доведеться... залишити їй повідомлення».

Він постукав у двері, й вони розчахнулися. Айзеку забило дух. Він забіг у кімнату.

Повітря смерділо гниттям крові. Айзек оглянув маленький простір мансарди. Він побачив, що на нього чекало.

Щасливчик Ґазід сліпо дивився на нього, посаджений на один зі стільців Лін біля столу, неначе за трапезою. Його постать виднілась у мізерному світлі, що доходило знизу. Ґазідові руки лежали на столі, долоні