Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

— Тобі треба більше відпочивати. Адже ти не тільки працюєш, але ще й навчаєшся. Одного вихідного дня на тиждень замало.

Я прикусила губу, обмірковуючи його слова.

— Ти розумієш, що я не зможу повністю відмовитися від роботи? У суботу й неділю так добре працюється. Я навіть дозволяю собі поспати трохи довше.

— Цього мало, Кетто. Нікуди від тебе робота не дінеться. Зменш темп, а то я попрошу бабусю запечатати двері в лабораторію!

— Який же ти! — насупилась я, але більше вдавано. — Гаразд, два вихідні, як у всіх нормальних людей. Вмовив.

Обличчя Дема осяялось задоволеною усмішкою, він дійсно турбувався про мене і хотів, щоб я не стільки більше проводила час з ним, скільки більше відпочивала.

Через кілька днів, коли я закінчила чергову партію зіль, Дем запропонував мені дещо несподіване:

— Знаєш, Кей, я тут подумав… Якщо ти так добре вариш зілля, чому б не домовитися про стабільну співпрацю? Наприклад, із лікарнею.

Я підвела на нього погляд.

— Ти маєш на увазі центральну лікарню? — я вже здогадувалась, що Дем збирався запропонувати.

— Так. Думаю, я можу домовитися з Аоною, щоб вона замовила за тебе слово. Їм завжди потрібні зілля.

Я замислилась. Я не бачила Аону з того часу, як Айна лежала в лікарні з отруєнням. З того часу минуло вже два роки. Мене трохи напружило, що Дем про неї згадав. Звичайно, вони розійшлися давно і, здається, зберегли дружні стосунки, але… мені завжди було трохи незручно при думці про неї. Хоча ідея справді звучала непогано.

— Думаєш, їм це буде цікаво?

— Впевнений. Твої зілля якісні, а лікарні завжди вони потрібні.

Я кивнула.

— Добре, давай спробуємо.

Наступного дня ми вирушили до лікарні. Там було галасливо — лікарі та медсестри снували коридорами, пацієнти сиділи в черзі на прийом. Незабаром до нас вийшла Аона. Вона зовсім не змінилася за ці два роки — все те ж коротке чорне волосся і втомлені сірі очі.

— Привіт, Деме. Давно не бачились, — вона злегка усміхнулася йому, а потім перевела погляд на мене. — Привіт, Кетто.

Я лише кивнула у відповідь.

— Дем мені вже розповів про твої приголомшливі зілля. Якщо вони дійсно такі хороші, як він каже, то нам точно варто обговорити співпрацю. Ходімо до мого кабінету.

— До кабінету? — Дем здивувався. — Ти що вже лікар, Аоно?

— А ти думав, я до старості бігатиму в медсестрах? — пирхнула вона, прямуючи всередину лікарні. Ми пішли за нею.

У своєму кабінеті Аона уважно вивчила список зіль, які я могла постачати, і запропонувала укласти тимчасову угоду на місяць, щоб перевірити якість моєї роботи.

— Якщо все піде добре, я укладу з тобою постійний контракт, — сказала вона. — Я тепер можу сама вибирати постачальників зілля для свого відділення.

— Чудово. Я намагатимусь не підвести, — запевнила я.

Ми вже збиралися йти, як раптом Дем, помітивши щось, зупинився.

— Ти що заміж вийшла, Аоно? Коли встигла?

Я кинула погляд на її руку — дійсно, на ній красувалася обручка.

— Півроку тому. А що, треба було запросити тебе з Кеттою на весілля? — посміхнулася вона.

— Та ні, просто здивувався. Я думав, що ти вся в роботі. А в тебе, виявляється, ще й на особисте життя час знайшовся, — Дем кинув на мене багатозначний погляд, ніби натякаючи «бери приклад, Кетто», але я лише закотила очі.

— Я вмію поєднувати.

— То ти тепер не Омарі?

— Та ні, все ще Омарі. Вирішила, що буде краще залишитися зі своїм прізвищем. Аона Іоні звучить абсурдно. Чоловік також підтримав моє рішення.

— А діти? — продовжував розпитувати Дем. Я ж ладна була стукнути його за це питання.

— Які діти, Деме? Мені всього 25. До того ж ми будинок у кредит взяли. У найближчі кілька років доведеться добре попрацювати, щоб його виплатити. Та й мене нещодавно підвищили. Не хочу я поки що.

Тепер уже я кинула на Дема багатозначний погляд, як би говорячи «ось бачиш!». Від уваги Аони не зникли наші переглядання.

— І вам із цим поспішати не раджу.

Але Дем лише похитав головою і попрощався з нею.

— Ну ось, — сказав Дем, коли ми покинули лікарню. — Тепер ти офіційно співпрацюєш із лікарнею. Вітаю!

Я посміхнулася.

— Дякую, що запропонував.

— Завжди радий допомогти.

Я подивилася на нього з вдячністю. Він турбувався про мене і це було так приємно.

Після лікарні ми вирішили зайти до найближчого кафе. Воно було затишним, з дерев'яними меблями та м'яким сяйвом ламп. Ми вибрали столик біля вікна, замовили гарячий шоколад і тістечка, і я нарешті дозволила собі трохи розслабитися.

— Ну, тепер в мене є стабільний замовник, — сказала я, задумливо помішуючи напій. — Сподіваюся, що впораюся з усіма обов'язками.

— Впораєшся, — впевнено відповів Дем. — З роботою в тебе завжди все виходить чудово.

Я посміхнулася і подивилась на нього.

— А ти? Довго ще збираєшся працювати у бібліотеці?

— А що не так із бібліотекою? — Дем здивовано підняв брову.

— Ну… Це ж не найперспективніша робота, особливо для такого талановитого мага, як ти. Адже ти і бойовий маг хороший, і цілитель. Невже не хочеться спробувати щось інше?

Зітхнувши, Дем похитав головою.

— Я вже пробував. Працював і у відділі захисту, і цілителем. Адже сама знаєш. Але це не моє. Я не хочу ні боротися з людьми, навіть поганими, ні бачити щодня, як добрі люди страждають. Я віддаю перевагу більш спокійній, тихій роботі.

— Але ж бібліотека — це зовсім… неприбутково, — відповіла я чесно.

— Боїшся, що я не відповідатиму твоєму рівню першокласного зіллєвара? — Дем на мить посміхнувся, але одразу ж посерйознів. — Я думав про це. Наступного року, можливо, займуся викладанням.

— Правда? — я дивилася на нього з подивом.

— Так. Бабуся запропонувала мені спробувати себе у цьому. Коли ти закінчиш навчання, я цілком можу стати викладачем.