Шукаю наречену. Дракон. Мільярдер! - Тетяна Овчіннікова

— Ну що ж, місяць сплинув! — єхидно усміхається мені цей… гад повзучий!!! — І в мене досі нема нареченої, — ще й лапи у знущанні розводить. Гад він і є!

— А Марисабель куди поділася? 

Я була просто впевнена, що у них усе складеться!

— Їй не сподобалося, що я кігтями колупаюся у ніздрях, — широка усмішка на драконячій морді була покликана роззброїти і привернути до себе, та натомість створювала моторошний ефект. На мене це не діяло, звісно ж, а от з іншими варто було стримуватися. Скільки разів я йому це повторювала…

— Ти це спеціально зробив? — мої спокійні інтонації не могли увести цю кляту ящірку в оману. Я почала наступати, а він, незграбно накульгуючи, відступав. Знав, що розплати не минути!

— Ану, Любчику, перекинься-но на людину, — лагідно попросила я. Та Любомир лише замотиляв головою. — Ну ж бо!

— Навіщо?

— Хочу з щирого серця подякувати за місяць коту під хвіст, який я на тебе змарнувала та ще й не заробила нічого!

— А може й не змарнувала? — цей телепень спинився і проникливо заглянув мені у вічі.

Надія у моїй душі звела голову:

— У тебе хтось є на прикметі?

Він кивнув, та розслаблятися я не збиралася.

— Хто вона?

— Ти. Ти мені бажання тепер винна. Підеш за мене?

Я аж остовпіла! Каюся, на якусь мить навіть дар мови втратила.

І цей гад повзучий встиг скористатися моєю заминкою, щоб перекинутися таки на людину і припасти своїми вустами до моїх! От же!

Вперлася долонями йому в груди, намагаючись відштовхнути, та натрапила на пружні, накачані грудні м’язи, приховані лише тоненькою тканиною сорочки. І ось вже замість того, щоб пручатися, я погладжую тверді пагірки, а вони грають під моїм дотиком, дражнять, припрошують продовжувати…

Так, стоп! Яке — продовжувати??? Ану, спинися, дурепо!

Нарешті відштовхую розслабленого і розімлілого дракончика, який думає, що йому вдалася його авантюра. Ото вже ні! Та я зараз шкуру з нього спущу! Ич, що здумав! На мені він одружитися хоче!

— Не бий! — дракоша у нас і справді метикуватий, лише за моїм виразом обличчя розуміє, що на нього чекає. Розумничок!

Підіймає руки у захисному жесті і робить кілька швидких кроків назад. Я ж на емоціях хапаю зі столу перше, що втрапляє під руку, — статуетку ну, звісно ж дракона, кого б ще? — і з усього маху пожбурюю у чоловіка. Хоча, який він чоловік? Ящірка і є!

Але не лише метикувата, але й спритна та ящірка, ніде правди діти! Ухиляється та ще й відбити примудряється!

— Любомире! — тепер вже я почуваюся вогнедишним драконом, пара точно валить з моїх ніздрів! — Я тебе не битиму! Я тебе вб’ю!

Поволі наступаю, не поспішаючи, аби він точно усвідомив усю неминучість розплати!

Дракон переді мною, так і лишаючись у людській подобі, продовжує відступати. Та простору йому залишилося не так вже й багато: стіна всього за кілька метрів.

Але торкнутись її спиною він так і не встигає: кульгавою ногою він наступає на статуетку, що за злим випадком відлетіла сюди, коли Любомир відбив мій кидок. Нога не витримує, підкошується, і цей недороблений дракон з усього маху летить спиною на підлогу. Гуркіт при цьому стоїть — дай боже!

Моя ж злість де й дівається, я тут же кидаюся йому на допомогу, перевіряю, чи він не забився, чи не ушкодив свою ногу ще дужче…

І раптом опиняюся на його колінах і у його обіймах. Спантеличено дивлюся в його обличчя і натикаюся на задоволену усмішку. Яку він тут же пояснює словами:

— Переживаєш за мене. А отже, я тобі небайдужий!

— Ідіот! — все ще не бажаю визнавати очевидне. Але й пручатися вже не хочу.

— Але ж коханий? — питає цей ящур.

І така несамовита надія світиться у його очиськах, що я не можу не сказати правду:

— Коханий…