Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
— Вибач, — насилу вимовив він. — Нічого не вийшло.
— Не переживай. Я й не сподівалася, що вийде з першого разу. Щоб торкнутися Хань, потрібно багато часу. Рано чи пізно у тебе вийде.
Зайві зусилля тільки шкідливі: це досягається спокоєм і миром, а не силою.
На сьогодні досить.
— Досить? Та минуло всього кілька хвилин. Вона підняла брову.
— Ти просидів із закритими очима близько години. Він ошелешено подивився спочатку на неї, потім — на сонце. Здавалося, воно стрибком перемістилося вгору. Близько години! Як так може бути? Його знову кольнуло недобре передчуття.
— Тобі здалося, що пройшло всього кілька хвилин? — Насупилася сестра Верна.
Річарду не сподобалося вираз її обличчя. Він піднявся на ноги:
— Не знаю. Не звернув уваги. Втім, це дійсно було більше схоже на годину.
Він почав збирати свої нечисленні пожитки. Чим більше він розмірковував над тим, що побачив, тим менш реальним йому це здавалося. Немов сон, який після пробудження швидко тьмяніє в пам'яті. Виразний, страшний, але все ж — сон. Річард відчув себе останнім дурнем: ну треба ж, злякатися сну! Він дуже втомився і, ймовірно, поки намагався зосередитися на мечі, непомітно для себе заснув. Це, до речі, пояснює, чому йому здалося, що пройшло всього кілька хвилин. Він заснув, а вся ця нісенітниця йому просто наснилася.
Річард важко зітхнув. Він відчував слабкість, але разом з тим і полегшення. Відчувши на собі пильний погляд сестри Верни, він обернувся.
— Ну а тепер ти не хочеш поголитися? Тепер, коли переконався, що я намагаюся тобі лише допомогти?
Річард випростався.
— Я вже говорив: бранці не голяться.
— Ти не бранець, Річард.
Річард, не поспішаючи, згорнув ковдру і ретельно уклав його в мішок.
— Ти погодишся зняти з мене ошийник?
Вона відповіла не відразу, але відповіла рішуче:
— Ні. Тільки коли прийде час.
— Чи можу я залишити тебе і йти, куди побажаю?
Вона нетерпляче зітхнула:
— Ні. Ти повинен йти зі мною.
— А якщо я все-таки спробую? Її очі звузилися:
— Тоді мені доведеться застосувати силу. Краще тобі не пробувати.
Річард виразно кивнув.
— У моєму розумінні це і є бранець. І до тих пір, поки я в полоні, голитися не збираюся.
Коні тихенько заіржали, коли підійшов Річард, і потягнулися до нього. Сестра Верна подивилася на них підозріло. Примовляючи щось ласкаве, Річард дістав скребло і взявся чистити коней, звертаючи особливу увагу на їхні спини.
Сестра Верна схрестила руки на грудях:
— Навіщо ти це робиш? Ти ж чистив їх учора ввечері.
— Тому що коні люблять покататися по землі. Для коня грудка бруду під сідлом — все одно що для тебе камінчик в черевику. Тільки кінь не може зупинитися і витрусити камінь. Я волію зайвий раз почистити коня, ніж потім йти пішки.
Закінчивши, Річард прибрав скребло.
— До речі, а як їх звуть?
Сестра Верна неодмінно насупилася.
— Ніяк. Це ж коні. Нерозумні тварини. Навіщо їм імена?
Річард показав на жеребця, який віз сестру Верну.
— Ти не дала імені навіть власному коневі?
— Це не мій кінь. Коні загальні. Я просто беру першого-ліпшого. До вчорашнього дня я їздила на тому, на якому зараз їдеш ти. Яка різниця?
Всі вони однакові.
— Ну що ж, значить, з сьогоднішнього дня у кожного буде своє ім'я. Щоб не було непорозумінь. У тебе жеребець, значить, назвемо його Джеком. Моя кобила буде зватися Бонні, а та, що вільна, — Джеральдіна.
— Джек, Бонні та Джеральдіна! — Фиркнула сестра Верна. — Не сумніваюся, що це з книжки «Пригоди Бонні Дей».
— Радий чути, що ти читала не тільки пророцтва, сестра Верна.
— Як я вже говорила, чарівники потрапляють до Палацу, як правило, у дуже юному віці. Один хлопчик приніс з собою цю книжечку. Я її перегорнула, щоб з'ясувати, наскільки вона підходить для юного розуму, і виявила, що це абсолютно безглузда історія про трьох людей, які наживають собі неприємності виключно тому, що жоден з них не обтяжений ані найменшою кількістю розуму.
Річард посміхнувся:
— Отже, це самі відповідні імена для «нерозумних тварин».
Вона осудливо подивилася на нього:
— «Пригоди Бонні Дей» — дурна і непотрібна книжка. Не корисна в усіх відношеннях. Я її спалила.
Річард був засмучений, але виду не подав.
— Мій батько… Вірніше, чоловік, який виховав мене як свого сина, Джордж Сайфер… Він часто подорожував. Одного разу з чергової поїздки він привіз мені цю книгу, щоб я навчався по ній читати. Це була перша книга в моєму житті, я перечитував її багато разів. І отримав масу задоволення.
Крім того, вона навчила мене думати. Я, як і ти, вирішив, що ця трійця натворила купу дурниць, і дав собі слово ніколи не повторювати їх помилки.
Ти можеш вважати цю книгу марною, але мене вона навчила багато чому. І перш за все міркувати. Але, можливо, для ваших учнів ця якість не є обов'язковою? — Він відвернувся і почав неквапливо розкладати на землі упряж. — Мій справжній батько, Даркен Рал, недавно відвідав наше житло. Він шукав сина, щоб розпороти йому живіт і по його нутрощах прочитати деяку інформацію. Простіше кажучи, він хотів убити мене так само, як убив Джорджа Сайфера. — Він кинув швидкий погляд на сестру Верну. — Але мене не було вдома, і, поки він чекав мене, він розірвав цю книгу, а сторінки розкидав по підлозі. Він теж, напевно, не хотів, щоб я замислювався над її уроками.
Сестра Верна нічого не відповіла. Вона мовчки дивилася, як Річард розв'язує вуздечки і вивільняє вудила.
