Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Ґандальф засміявся.
— Ну й ну, — сказав він, — якщо вони бояться нас п’ятьох, то під час подорожей ми зустрічали і страшніших ворогів. Тому, принаймні доки ми тут, вони дадуть вам спокій.
— А ви до нас надовго? — запитав Кремена. — Не заперечую: нам буде затишно, коли ви якийсь час у нас погостюєте. Розумієте, ми не звикли до таких клопотів, та ще й, подейкують, кудись поділись усі блукачі... Здається, дотепер ми недооцінювали те, що вони для нас робили. Проте Брі спіткало і дещо гірше за грабіжників. Минулої зими за нашими парканами навіть вили вовки. У лісах з’явилися грізні примари та моторошні потвори, вже від думки про котрих кров холоне в тілі. Це дуже нас непокоїло, якщо ви мене розумієте.
— Певно, що так, — сказав Ґандальф. — Останнім часом майже в усіх землях було неспокійно, дуже неспокійно. Але вище носа, Ячменю! Ти стояв на самісінькому краю неймовірних жахіть, тож я можу лише радіти, що ти не загруз у них по самі вуха. Кращі часи не за горами. Можливо, кращі за всі, які ти пам’ятаєш. Блукачі повернулися. Ми прийшли сюди з ними. І знову з’явився король, Ячменю. Невдовзі він зверне свої помисли в цей бік... Тоді Зеленшлях буде відкрито знову, і королівські посланці помчать на північ, почнуться приїзди та від’їзди, а лихих створінь виженуть із пустищ. Утім, і самі ці пустища згодом уже не будуть пустищами, а будуть мешканці та поля там, де раніше була глушина.
Пан Кремена похитав головою.
— Якщо дорогами снуватиме кілька шляхетних подорожніх, то це нам не зашкодить, — сказав він. — Але грабіжників і розбійників із нас досить. І чужинці нам у Брі не потрібні, ба навіть і поблизу Брі. Воліємо радше, щоби нас залишили у спокої. Я не хочу, щоби цілий натовп незнайомців улаштував тут табір, осів тут і шматував наш первозданний край.
— Вам дадуть спокій, Ячменю, — відказав Ґандальф. — Між Ісеном і Сіряницею чи вздовж прибережних земель Брендівинної багато вільного простору, де ніхто не живе, і його вистачить на кілька королівств, а до Брі звідтіля не один день верхи. Чимало істот мешкало ген на півночі, за понад півтори сотні верст звідси, на дальньому кінці Зеленшляху: на Північних Схилах чи біля Озера Вечірніх Сутінків.
— Десь угорі біля Насипу Мертвяків? — перепитав Кремена зі зрослою підозрою. — Кажуть, там оселилися примари. Туди може податися хіба що грабіжник.
— Слідопити бувають там, — зазначив Ґандальф. — Насип Мертвяків, кажеш? Так ту землю називали довгі роки; проте справжня її назва, Ячменю, — Форност-Ерайн, Королівський Північград. І одного дня туди знову прийде Король, і тоді тут проїде кавалькада світлого народу.
— Ну, що ж, як на мене, це звучить привабливо, — сказав Кремена. — І мені, власникові заїзду, з цього, гадаю, буде якийсь хосен. Якщо потім король залишить Брі у спокої...
— Залишить-таки, — відказав Ґандальф. — Він знає цей край і любить його.
— Невже знає? — спитав Кремена, виглядаючи збентежено. — Я впевнений, що не розумію, звідки він може знати цей край, сидячи у своєму великому кріслі у здоровенному замку за сотні верст звідси. І п’ючи вино зі золотого кубка, напевно. Що для нього «Брикливий поні» чи кухлі з пивом? Це я не про те, чи добре моє пиво, Ґандальфе. Воно було навдивовижу смачне, відколи ти навідав мене восени минулого року і наклав на нього закляття смакоти. Власне, це єдине, що втішало мене у дні тривог.
— Тю! — озвався Сем. — А Король каже, що твоє пиво завжди було смачне.
— Король каже?
— Звісно, що так. Адже це — Бурлака. Ватажок блукачів. Хіба ти ще не докумекав?
І Кремена, врешті-решт, таки докумекав. А на його широкому обличчі змінились усі можливі відтінки подиву: очі вирячилися, рот широко відкрився, і Кремені перехопило дихання.
— Бурлака! — вигукнув Ячмінь, перевівши подих. — На ньому корона, а сам він пишний-препишний та ще й зі золотим кубком?! Гай-гай, до чого ми дожилися!
— До кращих часів, принаймні для Брі, — сказав Ґандальф.
— Сподіваюся, щиро сподіваюся, — відказав Кремена. — Ну, це були найліпші теревені за цілий місяць, який ніби складався всуціль із понеділків. Не заперечуватиму: сьогодні я спатиму спокійно і на серці мені буде легко. Завдяки вам я тепер маю багато, про що поміркувати, проте це я відкладу на завтра. Я йду спати і не сумніваюся, що ви теж радо позасинаєте. Агов, Нобе! — гукнув він, підходячи до дверей. — Нобе, сонна ти мухо! Нобе! — повторив уже тихіше, ляснувши себе по чолі. — Ну, і про що ж це мені нагадує?
— Сподіваюся, не про ще один забутий лист, пане Кремено? — запитав Мері.
— Цить, цить, пане Брендіцапе, не дорікайте мені цим! Ну, от, маєш тобі — ти перебив мою думку. Про що це я? Ноб, стайні... ага! Ось воно. У мене є те, що належить вам. Пригадуєте такого собі Біла Папоротняка та викрадення коней? Ви купили в нього поні, й той коник зараз тут. Так-так, придибав сюди сам-самісінький. Шолудивий, наче старий пес, і худющий, мовби тріска, зате живий. Ноб його доглядав.
— Невже? Мій Біл? — скрикнув Сем. — Ну, я таки щасливець, хай би що там казав Батечко. Ще одне моє бажання здійснилося! Де ж він?
І Сем не ліг спати, доки не навідав Біла у стайні.
Мандрівники пробули у Брі цілий наступний день, і пан Кремена вже не скаржився на брак відвідувачів, принаймні наступного вечора. Допитливість перемагає будь-який страх, і в його заїзді зібрався справжній натовп. Гобіти з чемності ввечері завітали на часину до Спільної Зали й відповіли на купу запитань. Пам’ять у брійців була чіпка, тож Фродо не раз питали, чи він уже дописав свою книгу.
— Ще ні, — відповідав той. — Я саме повертаюся додому, щоби дати лад своїм нотаткам.
І він пообіцяв, що опише там незвичайні події у Брі, чим викликав хоч якусь цікавість до книги, в якій, цілком імовірно, йтиметься здебільшого про віддалені та не вельми важливі справи «десь на півдні».
А коли хтось із молодих відвідувачів