Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Пан Кремена геть не змінився: теревенив без угаву і, здавалося, досі жив у звичній метушні. Та в заїзді майже нікого не було, всюди панувала тиша, а зі Спільної Зали долинав шепіт заледве двох голосів. Й у світлі двох запалених свічок обличчя власника «Поні», якщо придивитися до нього пильно, було дуже зморщене і виглядало виснаженим од тривог.
Він провів їх коридором до вітальні, де вони пере бували тієї дивної ночі понад рік тому, і гості йшли за ним, трохи занепокоєні, бо розуміли, що старий Ячмінь навмисно бадьориться, приховуючи від них якусь прикрість. Усе було не так, як раніше. Та подорожні мовчали й чекали.
Як вони і сподівалися, пан Кремена після вечері зайшов до вітальні запитати, чи їм, бува, чого не бракує. І їм таки нічого не бракувало, бо, на щастя, погані зміни не торкнулися в «Поні» ні пива, ні смаколиків.
— Ну, тепер я наважуся запропонувати вам вийти цього вечора до Спільної Зали, — озвався Кремена. — Ви, певно, стомились, але тепер у нас тут вечорами все одно не вельми людно. Проте, якщо ви вділите мені бодай півгодинки, перш ніж полягаєте спати, то я залюбки переговорив би з вами тишком: тільки ви і я.
— Ми теж цього дуже хочемо, — відказав Ґандальф. — І ми не стомилися. Ми були легковажні. Ми змокли, змерзли та зголодніли, проте ти зцілив нас від усього цього. Підходь, сідай! І, якщо в тебе є дрібка люлькового зілля, ми благословимо тебе.
— Ет, якби ви попросили будь-чого іншого, я почувався би ліпше, — відказав Кремена. — Нам і самим тут цього бракує, адже, розумієте, ми маємо лише те зілля, яке самі й вирощуємо, а цього замало. З Ширу останнім часом нічого не надходить. Але я зроблю, що зможу.
Повернувшись, Ячмінь приніс стільки зілля, що їм мало би вистачити на день-два — пачку неподрібненого листя.
— Південне зілля, — сказав він, — найліпше, яке в нас є, хоча воно й не зрівняється з листям із Південної Чверті, — це я завжди стверджував, хоча в інших питаннях завжди є патріотом Брі, даруйте на слові.
Гості посадили господаря у велике крісло біля багаття, Ґандальф сів із іншого боку каміна, а гобіти повмощувалися на низеньких стільцях між ними; і вони розмовляли кільканадцять разів по півгодини, обмінявшись усіма новинами, які пан Кремена хотів і почути, і розповісти. Більшість із того, що розповідали гості, було для їхнього господаря приводом для здивування та сум’яття, він не міг усього того збагнути і лише раз у раз повторював нехитрі коментарі.
— І не кажіть! — часто вигукував він, ніби власні вуха зраджували пана Кремену. — І не кажіть, пане Торбине чи то пак пане Підгорбине! Я геть заплутався. І не кажіть, пане Ґандальфе! Ой, та я би ніколи! Хто би міг про таке подумати в наші часи?
Зате про себе він розповів чимало. Усе тут геть не так гарно, як здається. Справи не те, що не добрі, а зовсім кепські.
— Ніхто ззовні й близько не підходить до Брі, — сказав він. — А тутешні мешканці здебільшого сидять удома, тримаючи двері замкненими. І все через тих новоприбулих і зайд, котрі почали з’являтися на Зеленшляху торік, як ви, можливо, пригадуєте: а пізніше їх іще побільшало. Траплялися серед них і горопашні злидарі, котрі тікали від бід, але головно то були всілякі поганці, здатні на грабунки та різні капості. І тут, у Брі, одного разу скоїлася пригода, погана пригода. Знайте: тут зчинилася справжня бійка, в якій декого навіть убили, вбили на смерть, атож! Якщо ви можете в таке повірити...
— Особисто я вірю, — відказав Ґандальф. — Скількох убили?
— Трьох і двох, — відповів Кремена, говорячи про великий і про малий народи. — То були бідолаха Мет Вересоніг, Ровлі Яблукар і малий Том Зірвишип із-за Пагорба; й Білі Крутосхил із верхнього шляху, і ще один із Підгорбинів зі Стога: все хороші парубки, котрих дуже бракує. І Гарі Козолист, який зазвичай був коло Західної Брами, і той Біл Папоротняк — ці двоє стали на бік чужинців і забралися звідси разом із ними, і — я майже переконаний — саме вони впустили їх сюди. У ніч бійки себто. А сталося це після того, як ми показали їм на двері і виштовхали геть, — десь наприкінці року то було, а сама бійка зчинилася рано-вранці на Новий рік, коли падав густий сніг... І вони подались у грабіжники, і живуть десь ззовні, ховаються в лісах за Архетом і в нетрях на далекій півночі... Ми наче потрапили в одну зі страхітливих давніх легенд, скажу я вам. На дорогах небезпечно, ніхто не відходить далеко від дому, двері замикають рано. Ми мусимо виставляти сторожу вздовж усього живоплоту і ночами приставляти до брам чимало людей.
— Ну, нас ніхто не потурбував, — сказав Піпін, — а ми йшли повільно й не виставляли варти. Думали, що всі біди вже позаду.
— Ох, пане, ви помиляєтеся, хоч як прикро це казати, — мовив Кремена. — Та це й не дивно, що вас не зачепили. Озброєних мандрівників вони не зачіпають — тих, котрі з мечами, шоломами, щитами і з усім іншим. Принаймні двічі подумають, перш ніж напасти. Тому я і привітав вас так, коли побачив.
Тоді гобіти збагнули, що мешканці дивилися на них приголомшено, дивуючись не з їхнього повернення, а з убрання. Самі вони так звикли до військових обладунків і мандрів у добре споряджених загонах, що цілком забули: блискучі панцирі, які виглядають із-під їхніх плащів, шоломи Ґондору та Марки і пречудові символи на щитах здаватимуться чужинецькими в їхньому рідному краю. Та й Ґандальф теж їхав
