Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

у Ред-Гук на пошуки доказів злочину і самих злочинців. Мелоун зрадів можливості ще раз піти по старому сліду і радо долучився до облави, що проводилася в одному із Сайдемових будинків на Паркер-Плейс. Там, проте, не виявили жодних викрадених дітей, незважаючи на історії про крики і червоний шалик, знайдений під підвальним вікном, але малюнки і написи на обдертих стінах у більшості кімнат, а ще примітивна хімічна лабораторія на горищі — все це переконало детективів у тому, що вони натрапили на слід чогось жахливого. Малюнки були страхітливі — неможливо описати всі ті мерзотні потвори усіх форм і розмірів і пародії на людські обриси. Написи були зроблені червоним кольором і були мішаниною арабських літер із грецькими, латинськими і єврейськими. Мелоун небагато міг там прочитати, але те, що він розібрав, виглядало зловісно і вочевидь мало стосунок до Кабали. Один часто повторюваний вираз був написаний якоюсь мовою на кшталт гебраїзованої елліністичної грецької і містив найжахливіші прикликання демонів з часів занепаду Александрії:

«HEL[138] HELOYM [139] SOTHER[140] EMMANVEL4[141]

SABAOTH[142] AGLA[143] TETRAGRAMMATON[144]

AGYROS OTHEOS [145] ISCHYROS ATHANATOS

IEHOVA VA ADONAI SADAY HOMOVSION

MESSIAS ESCHEREHEYE[146]».

Кола і пентаграми, що вимальовувалися зусібіч, недвозначно вказували на дивні вірування і предмет поклоніння тих волоцюг, які тут проживали. У підвалі ж знайшли найдивнішу з усіх річ — купу зливків зі щирого золота, недбало прикриту шматком мішковини, на блискучій поверхні яких виднілися ті самі ієрогліфи, що вкривали стіни. Під час облави поліція зіткнулася лише з пасивним опором цих убогих азіатів, які юрмилися в кожних дверях. Не знайшовши нічого суттєвого, що б стосувалося справи, поліцейські залишили все як було; але окружний капітан згодом написав Сайдему записку, рекомендуючи тому ретельніше підбирати собі квартирантів і підопічних з огляду на постійне наростання громадського осуду.

V

Тоді було весілля у червні, яке стало справжньою сенсацією. Ще від полудня увесь Флетбуш рябів яскравими кольорами, обвішані прапорцями автівки заполонили вулиці біля старої голландської церкви, до дверей якої від самого шосе було напнуто навіс. Жодна місцева подія за всі часи не могла перевершити весілля Сайдема-Ґеррітсен за бучністю і розмахом, а свита, яка супроводжувала молодят до Кунард-Піер, була якщо не найяскравішою, то принаймні помітною сторінкою світських хронік. О п’ятій всі хустинки востаннє змахнули на прощання, і величезний лайнер відчалив від довгого пірса, повільно розвертаючись носом у напрямку відкритого моря, а потім, віддавши буксирні кінці, полинув у безкраї водні простори, за якими лежали дива Старого Світу. До ночі лайнер вийшов із зовнішньої гавані, і опівнічні пасажири могли досхочу милуватися зірками, що мерехтіли на чистому небі.

Ніхто вже достоту не скаже, що саме першим привернуло увагу пасажирів — чи то гудок суховантажного судна, чи моторошний крик. Може, вони пролунали одночасно, але тепер це вже не має значення. Крик долинув з каюти Сайдема, і матрос, який виламав двері, мабуть, міг би розповісти жахливі речі, якби він геть не збожеволів від побаченого, — насправді, він закричав навіть гучніше, ніж перші жертви, і кинувся бігати кораблем, аж доки його не спіймали і не закували в кайдани.

Корабельного лікаря, що за якусь мить після матроса увійшов до каюти і увімкнув світло, оминуло божевілля, але він ніколи і нікому не розповідав про те, що там побачив, аж донедавна, коли розпочав листування з Мелоуном, який тоді перебував уже в Чепачеті. Там сталося вбивство — задушили пані Сайдем, але чи варто казати, що сліди на її горлі не могли залишитися ні від руки її чоловіка, ані від будь-якої іншої людської руки, чи що на білій стіні огидним червоним кольором відблискував малюнок, який, пізніше відтворений з пам’яті, виявився ні чим іншим, як халдейськими літерами, складеними у слово «ЛІЛІТ»[147]. Однак чи варто згадувати про ці речі, які, до того ж, надто швидко пощезли? Що ж стосується Сайдема, то, перш ніж стало можливим оглянути його останки, довелося передовсім звільнити кімнату від сторонніх. Лікар запевнив Мелоуна, що він не бачив оте ЩОСЬ. За мить до того, як спалахнуло світло, відчинений ілюмінатор освітився якимось фосфоричним сяйвом, і здалося, що в темряві пролунало тихе і зловісне хихотіння, але нічого конкретнішого він не побачив. А те, що лікар і досі перебуває при здоровому глузді, доводить правдивість його слів.

Тоді всю увагу до себе привернув вантажний пароплав. Він підійшов упритул, і на борт Кунардера, який тимчасово припинив рух, ринула ціла орда смаглявих нахабних обшарпанців у офіцерській формі. Вони зажадали Сайдема або його тіло — вони знали про його мандрівку і чомусь були певні того, що він уже помер. На капітанській палубі зчинилася товкотнеча, бо навіть найрозумніший і найдосвідченіший моряк не одразу б зумів миттєво зорієнтуватися у ситуації, коли повідомлення лікаря про побачене в каюті супроводжувалося вимогою незнайомців із пароплава. Раптом ватажок прибулих, араб з огидним негритянським ротом, видобув брудний пожмаканий папірець і вручив його капітанові. Він був підписаний Робертом Сайдемом і містив доволі дивне повідомлення:

У разі раптової чи непоясненної катастрофи або моєї смерті прошу без жодних запитань вручити мене або моє тіло з рук у руки пред’явникові цього листа та його спільникам. Для мене і, можливо, для Вас усе залежить лише від Вашої цілковитої згоди. Пояснення будуть згодом — тож не підведіть мене зараз.

Роберт Сайдем

Капітан і лікар перезирнулися, і перший щось прошепотів останньому. Зрештою вони дещо безпорадно кивнули один одному і повели непроханих гостей до каюти Сайдема. Лікар порадив капітанові не дивитися туди, доки він відмикав двері і пропускав досередини дивних моряків. Він перевів подих аж тоді, коли після невиправдано довгої підготовки вони нарешті винесли свою ношу. Тіло загорнули у простирадла, і лікарю залишалося тільки радіти, що крізь нього не проступали контури ноші і що ті чоловіки пронесли згорток на свій пароплав, жодного разу його не розгорнувши. Кунардер продовжив свій шлях, а лікар із корабельним грабарем знову вирушили до Сайдемової каюти, щоб віддати останні почесті мертвій жінці. І знову лікар був змушений відмовчуватися або й просто відверто брехати, бо там відкрилися жахливі речі. Коли грабар запитав його, навіщо було випускати всю кров із тіла пані Сайдем, той не насмілився сказати, що це не його рук справа; не вказав він і на порожні місця для пляшок на стелажі, ні на запах з раковини, куди, очевидно, було вилито первісний вміст пляшок. Кишені ж тих чоловіків — якщо то були чоловіки — сильно відстовбурчувались, коли вони покидали корабель. Минуло ще дві години, і через радіопередавач світ дізнався усе, що йому належало знати про цю жахливу трагедію.

VI

Того самого червневого вечора, ще нічого не знаючи про події на лайнері, Мелоун був цілком поглинутий справами у нетрях Ред-Гука. Увесь район охопило незвичайне хвилювання, і, немов оповіщені якимось «сарафанним радіо»[148] чи іншим подібним способом, мешканці очікувально юрмилися навколо церкви і будинків на Паркер-Плейс. Щойно