Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

голландського роду, від народження мав достатні кошти, аби особливо не перейматися питанням заробітку, і мешкав у просторій, але погано збереженій садибі, яку його дід звів у Флетбуші, коли селище було не більш ніж мальовничою купкою зведених у колоніальному стилі хатинок, які стояли довкруж увінчаної дзвіницею і повитої плющем реформістської церкви з обгородженим нідерландським кладовищем. У цьому усамітненому домі, віддалік Мартенз-стріт, посеред зарослого віковими деревами двору ось уже шість десятиліть Сайдем читав і роздумував про прочитане, окрім єдиного періоду ще півстоліття тому, коли він помандрував до Старого Світу і на добрих вісім років зник з поля зору. Він навіть не міг дозволити собі мати слуг, і лише вряди-годи хтось порушував його цілковиту самотність; він не мав близьких друзів, а нечастих відвідувачів приймав у одній із трьох кімнат першого поверху, де підтримувався відносний порядок, — у просторій, бібліотеці з високою стелею, всі стіни якої були заставлені полицями з обшарпаними книжками — важкими і давніми, вигляд яких викликав невиразне відчуття огиди. Селище все розросталося і поступово злилося з Брукліном, але для Сайдема це нічого не означало, і сам він теж все менше і менше означав для міста. Старші люди ще іноді впізнавали його на вулицях, але для більшості сучасного населення він був лише опасистим старим диваком зі скуйовдженим сивим волоссям, колючою бородою, засмальцьованим чорним одягом і костуром із золотою голівкою, на якого озиралися люди, — ото й усього. Мелоун не знав його особисто, аж доки не зустрівся з ним у службових справах, але йому доводилося чути про нього як про серйозного авторитета у тому, що стосується середньовічних забобонів, і він якось навіть хотів погортати його миттєво розкуплену працю про Кабалу і легенду про доктора Фаустуса, який його друг цитував з пам’яті.

Сайдем став «справою», коли його далекі і єдині родичі подали до суду заяву з приводу його психічного здоров’я. Цей їхній вчинок став для всіх несподіванкою, але насправді таке рішення було прийнято лише після тривалих спостережень і безрадісних суперечок. Воно базувалося на деяких дивних змінах у його розмові і звичках: незбагненні згадки про дива, що наближаються, і постійне перебування у наймерзенніших закутках Брукліна. З плином літ він ставав усе неохайнішим і зараз був схожим на справжнього старця, якого друзі, на свій сором, помічали на станціях метро, на лавицях біля Бороу-Холл за бесідою зі смаглявими недобрими на вигляд чужинцями. Коли він говорив, то це було якесь бурмотіння про безмежні сили, які він майже підкорив своїй волі, і з хитрим усміхом утаємниченого він повторював міфологеми та імена, такі як «Сфірот»[131], «Асмодей»[132] і «Самаель»[133]. Слідство з’ясувало, що він використовував усі свої прибутки і спустив основний капітал на купівлю привезених з Лондона і Парижа старовинних фоліантів, а також на утримування вбогого помешкання на цокольному поверсі будинку в районі Ред-Гук, де він і проводив майже кожну ніч, приймаючи дивні делегації місцевих та заїжджих обірванців і, очевидно, здійснюючи щось на кшталт релігійних служб і ритуалів за наглухо запнутими зеленими шторами вікнами. Детективи, які отримали наказ слідувати за ним, доповідали про дикі викрики, наспіви і тупотіння, що акомпонували цим опівнічним обрядам, і здригалися від їхнього екстазу і енергетики, попри загальну поширеність диких оргій у цьому районі. Втім, коли справа дійшла до слухання, Сайдем спромігся залишитися на свободі. Перед суддею його манери раптом знову стали вишуканими і шляхетними, і він пояснив незвичність своєї поведінки останнім часом і екстравагантний спосіб спілкування цілковитим зануренням у наукові дослідження. За його словами, він почав ретельно вивчати походження деяких елементів європейської культурної традиції, що вимагало якнайтісніших контактів зі спільнотами іноземців, ознайомлення з їхніми народними піснями і танцями. Твердження його родичів про те, що на нього молилася якась примітивна таємна община, було цілковитим абсурдом; це лише показувало, наскільки обмеженим було їхнє уявлення про нього і його роботу. Здобувши перемогу своїми обґрунтованими поясненнями, він спокійно пішов собі геть; а от оплачені Сайдемами детективи, Корлеарс і Ван Брунтс, зазнали загального осуду.

Саме тоді до справи долучився своєрідний альянс федеральних інспекторів і поліцейських детективів, зокрема Мелоуна. Представники закону з цікавістю спостерігали за діями і вчинками Сайдема і не раз зверталися по допомогу до приватних детективів. Розслідування виявило, що Сайдемові нові спільники належали до найбрутальніших і найжорстокіших злочинців із темних закутків Ред-Гука, що принаймні третина з них була закоренілими рецидивістами у справах грабунку, хуліганства і ввезення нелегальних іммігрантів. Насправді, можна було без перебільшення сказати, що тогочасне коло спілкування старого вченого майже ідеально збігалося з найгіршою з організованих банд, що займалася незаконним перевезенням різних безіменних і незнаних азійських покидьків, яких мудро повертали назад на острові Елліс[134]. У перенаселених нетрищах Паркер-Плейс, яке відтоді встигло змінити назву, де у Сайдема була ота цокольна квартира, розросталась незвична колонія невідомого косоокого народу, який послуговувався арабським алфавітом, але від спорідненості з яким несамовито відхрещувалися всі сирійці в околицях Атлантік-Авеню. Їх усіх мали б депортувати через брак документів, але такі юридичні процедури відбуваються повільно, і ніхто з владних органів не наважується турбувати Ред-Гук, якщо тільки його до цього не змушувала громадська думка.

Ці виродки збиралися у напіврозваленій кам’яній церкві, яку щосереди використовували як танцювальну залу і яка здіймала свої ґотичні контрфорси біля найзанедбанішої частини узбережжя. Формально вона була католицькою, але в усьому Брукліні священики заперечували будь-який її чин і належність до єпархії, і поліцейські охоче із ними погоджувалися, дослухаючись до звуків, які ночами долинали звідти. Навіть тоді, коли церква стояла порожня і неосвітлена, Мелоуну здавалося, що він чує надламні басові ноти прихованого десь глибоко під землею органа, а інші спостерігачі здригалися від вересків і барабанного бою, які супроводжували таємні служби. На допиті Сайдем сказав, що цей ритуал видається йому якимось залишком несторіанства, підживленого шаманізмом Тибету.[135] Більшість цих людей, вважав він, належали до монголоїдного типу і походили, ймовірно, десь із Курдистану або його околиць — і Мелоун не міг не згадати, що Курдистан є останнім притулком єзидів, решток вцілілих персидських дияволопоклонників. Хай там як, але у процесі розслідування справи Сайдема стало очевидним, що ці нелегальні приблуди у величезних кількостях заполонили Ред-Гук; цьому сприяла змова моряків, про яку не знали офіцери митної служби і поліція гавані і завдяки якій цей народ залюднював Паркер-Плейс і швидко розповзався угору пагорбом, де їх гостинно вітали їхні брати, які прибули раніше. Серед жебраків і кочових банд у відділку Бороу-Холл усе в більших кількостях зринали приземкуваті постаті і характерні вузькоокі фізіономії, гротескно поєднані з яскравим американським одягом, аж доки, зрештою, не постала потреба встановити їхню кількість, визначити, звідки вони з’являються і чим займаються, і, якщо можливо, знайти спосіб припинити цей наплив і передати їх до рук міграційної служби. Мелоун взявся за цю справу за згодою федеральних і муніципальних сил охорони правопорядку, і щойно він почав перепис у Ред-Гуку, відчув, що балансує на межі безіменних жахіть, а в ролі сатани і диявола йому протистоїть пошарпана й неохайна постать Роберта Сайдема.

IV

Поліція у своїй роботі послуговувалась широким набором вигадливих методів. Мелоун під час нібито випадкових прогулянок районом, обережних ненав’язливих